•Листи про недосказане•

Скільки треба, щоб цей жах пішов?

Місяць? Два? Тиждень? Чи може рік?

Коли весь світ, стелиш їй до ніг…

А вона ноги об нього витирає…

Коли хочеться, вити від болю…

А вона сміється…

Кажуть, це пройде…

Та скільки ж можна?

Кажуть це просто, чорна смуга…

А де ж біла?

Де це, всіма обіцяне щастя?

Скільки терпіти?

Скільки, вдягати маску "щастя"…

Скільки?

Ніж в спину…

Ти обіцяла бути поруч…

Навіщо щирість, коли немає нічого взамін???

Навіщо душа, коли цінують зовнішність???

Навіщо відкривати людині себе, впускати в своє серце, і не почути нічого взамін???

Навіщо жити, жити в пусту???

Навіщо стільки болю у цьому жорстокому світі???

Стільки питань, і жодної відповіді.

Я забуду тебе…
Рано чи пізно…
Але забуду…
Забуду, подих, губи, очі до божевілля красиві…
Забуду…
І стане краще…
Це станеться тоді, коли я найменш буду готовий до цього…
Але це станеться…
І тоді я зрозумію, що мене байдуже де ти і з ким…
Переболітиме…
Перегорітиме…
Саме тоді, для мене назавжди пропаде слово "МОЯ"….
Моє серце не, завмиратиме при твоєму імені…
Тоді коли я знатиму як назву свою дочку, в майбутньому…
Забуду тоді, коли згадуватиму тебе з посмішкою…
Але не з болем у серці…
Смішно…
Таких як ти багато…
Але я помічаю лише тебе…
Ніколи не задаватиму собі питання: "Чому так сталося? Хто винен? "
А коли вже й задам…
Ось відповідь: " Томущо, так було потрібно, і далі мене чекає хтось кращий…"