Это просто Вьюи блог

Знайомтесь, дружіть, гуляйте, любіть. Взагалі не важливо скільки тобі років 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,12,13,14,15 і так далі.ЕЙ живіть в своє задоволення. Робіть кроки не бійтесь. Все буде добре. Потрібно ризикувати а то так і будете сидіти одні! Я ризикую і кайфую від життя!

Одні говорять, що жіночої дружби не існує, інші кажуть, що не буває дружби між чоловіком і жінкою, а я кажу, що незалежно від статі, дуже мало людей взагалі вміють дружити. І, якщо ти знайшов справжнього друга, не відпускай його, ким би він не був, бо це подарунок долі…

Тобі 14 - 20 років. Ти такий весь чоткий, на Найк, у Адідасі, з айфоном (айподом, Айпадом) , з крутим фотіком, і офігеними фотками в контакті. Ти авторитет перед хлопцями, популярний серед одноліток. Ти зависаєш на чергових паті в клубах, тобі наплювати, ти ж дорослий. Ти йдеш по центру міста, з забубенной музикою в плеєрі, десь в сумці 5 разів продзвонив телефон, ти собою пишаєшся, ясна річ. А слабо тобі сказати, що твій телефон коштує 2 маминих зарплати? Або твоя сумка коштує більше бабусиної пенсії ? Або те, що на комп'ютер ви збирали цілий рік ? Ти перестав цінувати, своїх ближніх. Світ переростає в РИНКОВІ ВІДНОСИНИ. Тобі важливі лише гроші. Чи зможеш ти підійти і сказати дідусеві, що заради нього ти готовий продати, нафіг, свої Тімберленди і купити йому ліки ? Продати фірмовий костюм і купити мамі на День Народження духи ? Задумайся. Це - всього лише речі. Те, що ти брендовий тобі не дасть нічого. Замутив свою справу, будь талантом. Просувайся, але НІКОЛИ не продавай рідних МОДОЮ. Вона змінюється, тобі за всіма фірмами не наздогнати. Сьогодні Найк, завтра Адідас, через тиждень Пума, а рідні… рідні підуть один раз і на завжди… Любіть їх ! ! !

По-дурному не спілкуватися з людиною, яка для тебе дорога.І всерівно, що сталося.Цієї людини в любий момент може не стати.Уявляєш?Назавжди.І нічого не повернеш.

ти не пишеш, а я не хочю навязуватися

Почему люди считают, что имеют право разрушать чужие жизни? Уходя, обижая, не звоня, бросая на ветер слова… Вы что, Боги, чтоб решать кому мучиться, а кому жить счастливо? Если уж сказал «Люблю», то будь добр любить до последнего вздоха. Если сказал «Обещаю», то разбейся в лепёшку, но сдержи обещание. Если произнёс «Не отпущу», то сделай всё, чтоб остаться. В противном случае, какой смысл жить, если каждое ваше слово равноценно нулю и не имеет значения?

Знову ти образлилась нінащо ! Знову. Чесно я не люблю коли на мене ображаються просто так

Ми кохаєм не тих і кохаєм не тих до нестями. У просторі часу хтось ховає обличчя своє. Ми кохаєм не тих, поки ті стають мамами й татами, поки юність у жилах хоч трошки пульс іще б*є. Ми кохаєм не тих. Ми вічно кохаєм не тих. Хтось розіб*є нам серце і просто мовчки піде. Хтось закоханий в нас та ми ніколи не закохані в них. Ми кохаєм не тих, а хтось віддає нам усього себе….

Автор: Роман Чихарівський Як вона його любила і як втішалася, як наповнялася запахами й думками… Щось незначне на шкірі її лишалося, щось забувалось, а щось пам'яталось роками. Як вони ніжності, як вони Неба прагнули, як їхні руки часом ставали холодні. І як особисті сек'юріті, себто ангели оберігали їхні ніжні долоні. І навіть теплим дощем вони себе очищали! Як берегли себе! Як, зрештою, розлучалися! І як на Небі, затамувавши подих, усі мовчали, бо навіть ангели в цю історію не втручалися.

Всі ми генії, але якщо ви будете судити рибу по її здатності підійматися на дерево, вона проживе все життя, вважаючи себе дурепою. (с) Альберт Ейнштейн

Ну от і все минуло. Це фінал! А з неба, чомусь, дощ… Чи сльози..? Стою самотня між пустих дзеркал…: Душа, розібрана до нитки й боса, Блукає десь у порожнечі снів І слухає мелодію мовчання… Розрив, розрив! Всіх зв'язок, нервів, жил! Усе відзнято. Епізод прощання. Думок нема. Загублені у темряві світів. Навколо німа тиша й одкровення. А я лиш відчуваю сморід ностальгій Й дивлюсь на небо в пошуках знамення… Життя триває, та вбиває марнота. І знов межа. Баланс на грані зриву. Суцільна грань! Суцільна боротьба! Але далеко ще до лінії прориву. Одна. Самотня. Та кидаю виклик! Помимо фальші, зрад і сум'яття. Бо опускати руки я не звикла, Боротись буду до кінця! Що ще маленьку дівчинку чекає?.. Яке майбутнє?.. Відповідь проста: В її нещасній доленьці життя Звучить в тумані пісня скрипаля…

Нічого ніколи не налагоджується. Люди просто сліпо хапають все, що трапляється під руку: комунізм, здорову їжу, дзен, серфінг, балет, гіпноз, групові зустрічі, оргії, велосипеди, траву, католицтво, культуризм, подорожі, відхід у себе, вегетаріанство, Індію, живопис, скульптуру, композиторство, диригування, автостоп з рюкзаком за плечима, йогу, злягання, азартну гру, пияцтво, тусовку, йогурт, Бетховена, Баха, Будду, Христа, тактичні ракети, морквяний сік, самогубство, реактивні літаки, Нью-Йорк, - а потім все це випаровується і розпадається. Просто людям треба знайти, чим зайнятися в очікуванні смерті. Напевно, мило мати вибір. Як і завжди геніальний Чарльз Буковскі

Музика Автор: Марко Світолюб Я прокинуся зранку о п‘ятій, зроблю каву, увімкну Бумбокс. Я пісні їхні знаю напам‘ять, Проспіваю куплет, дорахую до трьох. І на три, я вибіжу з дому, сяду в тролейбус, увімкну Сплін. Знаю, звичайно депресія буде, допоки лунає, романс їх близький… Над вечір, я йду вже по місту, в навушниках грає, мені Фіолет. І само по собі, я плачу звісно, бо був “Я твій”, і від болю, розряджу пістолет. І летять мені кулі, прямо у скроню, а у вухах співає, Земфіра пісні. і питає чи хочу, “Я апельсинів”, і питає чи довго, їй бути одній? Вже і я вмираю потрохи, а пісні все грають в мені. Все у світі помирає згодом, (лише музика й музика — назавжди!)

Кохання - це найкраще і найгірше почуття. З ним ми народжуємо мільйони метеликів у шлунку, пірнаємо без акваланга у мрії, забуваємо цінність часу. Головним плюсом цього чудового почуття є гарний настрій і відсутність егоїзму. Ми так захопленні нашим об'єктом, що оточуючі можуть більше не боятись і не ховатись від нас. Адже ми тепер безпечні для суспільства. Ніби в наморднику та під кайданами. Ми зосереджені на своєму житті. Чужі люди нам більше не цікаві. На всіх плювати, крім вашої половинки і вас. Я не розчарувалась у коханні, хоч воно поробило чимало експерементів на мині. Я відчуваю біль, злість, смуток, втому, моментами швидке серцебиття, сльози не вщухають, страх, паніка, поколювання в печінці. Я хочу завити, як виє вовк. Так хочеться, але не можу. Забагато зайвих шумів. Кохання не надихає на поезію та цікаві думки. Надихає біль. Сум. Розчарування. Чому я досі вірю в кохання? Тому що воно існує. Не можна стверджувати що його не існує, якщо ви розчарувались в людині. Людина як приходить, так само і йде. Це на краще. Все відбувається правильно. Здається я починаю вірити в долю, хоч і завжди була впевнена що ми її самі будуємо. Насправді нашу долю нам будують наші близькі і рідні люди. А ми, тільки спостерігаємо і піддаємося. Ми не в силі протидіяти цьому. Кохання - це досвід. Я вірю що це найкращий досвід. Він вчить всьому, що вміємо. Я вірю в кохання. Але я не вірю людям.

Ти знаєш солодко буває не тільки від цукерки, а й від твого «люблю». Пора року, погода, час доби зовсім не відіграють ролі в наших зустрічах. Десь чула, що кава помагає не заснути, а мені вистачає лиш твого дзвінка. Мені не потрібно паролів від твоїх сторінок в соціальних мережах, щоденних звітів де і з ким був. Мене більше цікавить чи поснідав ти, чи теплий одяг одягнув. Фотографія як я сплю на заставці твого телефону це більше, чим подарунки у вигляді айфону. Тобі подобається мій одяг, хоча серед нього нема оголених плечей й глибоких декольте. Дієти, косметика, підбори не потрібно мені все це. Твій поцілунок в кінчик носа - ніжність неземна. Ти навчився заплітати мені косу, І кричиш на мене коли я кажу, що волосся підстригти хочу. Ти найкращий (може просто мій) Тут не потрібно більше слів.