Это просто Вьюи блог

Шкода, що я зоовсім не часто згадую — пора б написати ЩОСЬ!

Спілкуючись з людьми вже енний проміжок часу, я розумію, що людям потрібні люди. Всі емоції, які в нас є — це завдяки, людям. І вони є різні. Хтось приходив в наше життя для певних емоцій, хтось, для досвіду, а хтось для любові. Але… Що ж таке та ЛЮБОВ. Чим старша стаю, тим більше втрачаю надію в палку, щиру, щасливу любов. В цю емоцію, яку не зрівняєш ні з чим. В метелики в животі…Яких давно вже не було(

пробачте, але я нещасна..

Поспілкувавшись з однією людиною з минулого, я зрозуміла, що спогадів мільярд - і смішно, і грішно.

Навіть не знаю з чого почати, якщо чесно. Вчора так сталось, що на секунду, я перенеслась вже в далекий 2012. Рік вражень, нового етапу в житті, найщиріших емоцій і нестерпного болю. Поряд були люди, яким я до сьогоднішнього вдячна за "мене". Саме вони сформували мене як особистість, дали стержень незламному характеру та любові до життя.

У всіх нас, абсолютно, без винятку, життя розділило. Хтось щасливий, хтось нещасний. Проте. Я вірю, і хочу аби зараз у всіх було все добре. (аж самій дивно, що в мені практично не залишилось агресії до людей, котрі робили боляче. Лише подяка за колосальний досвід!)

Я дякую, що навчив мене любити. Вам обом. Що навчили довіряти цьому казковому почуттю. Тепер я вже розумію, що мої вчинки були не належні для дівчини 16 років, але, Вас ніхто не тримав. В любий момент, один з вас міг піти. Вже тепер я розумію, що так було легше, ніж втратити людину зовсім.

Інколи мені сняться люди з минулого. І єдина моя реакція - радість. Радість, що є що згадати, і радість, що залишились лише приємні спогади.

Я дякую всім Вам за мене. Ви зробили мене ЛЮДИНОЮ!

Навіть незнаю з чого почати…Я в ауті (хахахахахаха). Знову відкрила той старий блог і стару сторінку. Перечитала пости про людину, яку я взагалі по невідомій причині тримала в своєму житті. Ну як по невідомій, по тій причині, по якій багато з нас так само робить - мені було "скушно". Розумію, що до людини не відчувала абсолютно нічого, а зараз залишилась одна тільки жалість: (Як можна було бути настільки тупою в 18????

Хочу аби десь бути з тобою поряд. Хоча б десь відчувати твої обійми, твій запах і взагалі тебе, мені катастрофічно тебе не вистачає. Можливо тобі вистачає те що є. Але я в такому гніві на тебе і на саму себе, що впринципі, за ті роки які ми разом - нічого не змінюється. Я так хочу жити з тобою, так хочу жити тобою…. Ну що ж, подивимось як буде далі, але я надіюсь, що "ми" всетаки створимо сім'ю!

Незнаю хто і як відчуває те кохання. Для кожного воно, мабуть, різне. Я не розумію, як можна говорити людині, що кохаєш, але разом з тим не хотіти відкритись. Я для тебе не чужа. Ми разом вже три роки. Ми багато через що пройшли. Але якщо ти не будеш мені вірити і довірятись, то я довго так не зможу. Я не можу підтримувати тебе в тому, чого я не знаю. Я знаю, тобі не хочеться про це говорити, але ти казав, що ми сім'я, а сім'ї довіряють таке. Я не кину тебе в тяжку хвилину, але я покину тебе, якщо нічого не зміниться. Пробач, але мені важко!

Ділюсь з вами найулюбленішим місцем на планеті. Світязь - та де відпочиваєш душею і тілом, куди хочеться повертатись щоразу. Відвідайте нашу перлину Волині. Воно того варте ;)

З цього і почнеться мій віртуальний блог. Буквально пишу сама для себе. Колись я вже вела цей блог, але мене вистачило не на довго. Закінчилась школа, і закінчилось моє бажання тут писати. Не знаю, чи читатиме хтось це, але все ж я познайомлю вас зі своїм життям, не розкриваючи себе. Не хочу аби хтось знав, що така як я, здатна до написання чогось хорошого. А взагалі, натхненням стало те, що після того, як я закінчила школу (4 роки тому) я зберігала листи. Ми з подружками переписувались про все. І тепер я розумію, яке тяжке життя в мене було в 10-11 класі. Сміюсь аж у голос. Так от, до чого я вела. Ця знахідка надихнула мене створити знову віртуальний щоденник. Можливо від викладки думок тут, мені стане легше.