Прокидатись від болю і зжимати замість руки пустоту. Це мені знайоме відчуття.

Сидіти днями і ночами вдома, не їсти, не спати, не відчувати? Ненавидіти, ревнувати, згадувати? Так, було.

Сидіти на підлозі, трястись ? Лежати, не відчувати ніг та тихо плакати? Гуляти наодинці з думками ? Грати і слухати ті пісні, від яких ще гірше? Дивитись на фотографії і постійно згадувати? Це вже пройшло. Важко, але пройшло.

Цікаво, а в тебе? Як було тобі, коли я кликала тебе ночами? Коли не хотіла просинатись без тебе по ранках? Коли благала Бога забрати до себе, бо жити тоді абсолютно не хотілось? Як було тобі, коли ти був з нею? В той момент, як я, побачивши вас, бігла сама не знаю куди тільки для того, щоб втихомирити біль? Тільки, щоб стало легше? Як було тобі, коли я прокидалась від власного крику вночі, від голосу, який кричав в голові твоє ім'я? Як було тобі, коли я зверталась в клубок, як якесь бездомне кошеня, від болю в грудя? Як було тобі, коли я тебе любила і ненавиділа себе за цю думку? Як було ? Як?