Я хочу до тебе. Будь поряд. Стоооп. Але тебе вже нема. Нема в моїй голові. Ну, майже нема. І я тебе не люблю. Не люблю. Тоді чого хочу до тебе? Правильно. Була просто прив'язаність. Але ні, не правильно. Після такошо прив'язаність пропала б відразу і з'явилась відраза до тебе. Відраза з'явилась, але ти в голові є. Чому? Бо я дурне мале дитя, яке не може і досі повірити, що в нього відібрали іграшку, а потім добряче відлупцювали. Я любила. Я знаю. Я любила по-дитячому. А це - найгірше, бо дитяча любов не зникне ніколи. Вона все одно залишиться десь там, під ребрами. В мене завтра екзамен, а я думаю про тебе. Дурна, правда? Ай, хочу ти це не прочитаєш. І Слава Богу, бо я тебе ненавиджу. Ненавиджу усю твою сутність. Я не злюсь, не ображаюсь. Я тебе вибачила. Але я тебе ненавиджу. Більше за життя.