Як і в минулому пості, так і в цьому, я кричу про те, що я вже не можу. Я страшно скучила за тобою, і мені страшно важко. Я ці дні ходжу сама не своя, коли ти, розважаєшся собі. Коли ти дзвониш, в мене серце завмирає, але піднявши слухавку, я чую не той голос, який чула завжди. Це не той голос, який говорив мені, що любить, тиждень тому. Не той голос кричав, що не хоче втрачати мене. Зовсім не той. У мене сльози на очах при думці, що я можу втратити тебе.
Я відмовилась від багатьох людей, заради тебе. Заради твого кохання. Мого і твого. Я відмовилась від самої себе. А нахуя? Щоб тепер чути замість твого "люблю", "пака, я тебе наберу потім", а далі гудки? Ну ок. Наберай. Чекаю я цих дебільних дзвінків, яких не має. Коли десь чую знайомий голос або ж запах, я здригаючись повертаю голову з надією побачити знайоме обличчя. Та натомість я отримою нову порцію розчарування. Може тобі повийобуватись захотілось, але вибач, зараз це не доречно! Абсолютно.
Я занадто багато поставила на "НАС", та ці "МИ" розвіюється з часом. Не знаю я, забув ти чи ні, але ти любиш мене. Принаймні любив. Та що там, ЛЮБИШ, я вірю в це. Так давай, дзвони до мене частіше, або ж просто скажи, що ти мене любиш, що скучив. Хоча да, в тебе ж часу не має, зайнятий ти.
Між іншим мені важко. Я до болі у всьому тілі хочу знову обійняти тебе. Відчути твій погляд на собі! Все хочу. ТЕБЕ Я ХОЧУ! ПРИЇДЬ СКОРІШЕ! Прошу. Я без тебе помираю, я без тебе не можу!
Ще й бабусю в лікарню забрали. Сьогодн і мене чуть машина не збила. Я сьогодні думала після того, якби ж мене машина роз"єбашила, в такому випадку, ти б згадав за мене? Згадав, що в тебе є я?
Ну ладно, відпочинь там собі. До зустрічі.