Это просто Вьюи блог

Вранці я часто беру до рук книгу. Навіть дуже часто. І не лише вранці. Книга необхідна мені навіть більше, ніж кава чи солодощі. Більше, ніж книгу, я потребую лише тебе.

Бо ще жоден мій ранок у цьому році не розпочався якось по-іншому. Я стабільно прокидаюсь із твоїм іменем в голові, встаю з ліжка і, без жодних ознак життя, крім ходи і дихання, мовчки бреду до ванної кімнати. Холодний кахель дає свій адреналін, по тілу біжать мурашки. Хоча кахель тут ні до чого. Це все ти. Ти і твій холод. Повільно притуляюсь голими плечима до стінки, відкриваю кран, сповзаю додолу, міцно притискаю коліна до грудей і впиваюсь, що є сили, зубами у власну плоть. Заплющую очі з одним єдиним бажанням – раптово і невиліковно захворіти на амнезію. Раптом перед очима чомусь постає море. Синюче, бурне та невтомне. Дивлюся крізь його хвилі на світ і він перетворюється на дивне казкове мереживо. Все навколо виграє сотнями і тисячами відтінків блакитного. Кожен мікроелемент, кожен атом стає небесно-синього кольору. В цей момент на душі безмежно просторо і радісно, серце наповнюється щастям, а сонце так особливо яскраво світить, як ніколи до цього. От і коли глянути в твої очі – відбувається те саме. Навіть море не може бути таким безпощадно синім і арктично холодним. Навіть море не дарує стільки щастя. Навіть море не здатне за секунду втопити у собі всю мою душу. А твоїх очей і для більшого стане.

Повільно розтискаю зуби і ловлю язиком тонесеньку струю крові, що зигзагом стікає на підлогу. Ніхто не повинен бачити мене в такі хвилини. Я слабка. Я не можу нічого вдіяти і тільки тут, у ванній, можу дати волю своєму болеві.

Ще мить і переді мною знову ці очі. Я вже абсолютно точно знаю, що ніколи не зможу забути твоїх очей. Вони снилися мені і рік тому, коли я тебе ще не знала, і в 15 років, і навіть до народження снилися. Жоден колодязь не має такої глибини. Жоден психолог не має стільки проникливості. Жодна книжка не має стільки історій.

Найважче – піднятися на ноги і підійти до раковини. Але вода єдина здатна заспокоїти мене в такому стані. Підставляю руки під кран і нарешті відчуваю полегшення. В кінчиках пальців б’є легкий струм, волосся стає відчутно наелектризованим. Більше не треба заплющувати очей, більше можна не боятися видінь – вода забирає їх із собою.

Сьогодні особливо важкий ранок – хвилини йдуть, а біль не меншає. Не меншає, бо ж учора я бачила тебе. Так випадково так безглуздо перекреслила всі багатомісячні спроби очистити свої думки і серце. Один єдиний необережний крок не тією вулицею, не в той час і не в той бік відправив усе під три чорти. Це як, знаєте, в один момент знайти сенс життя. Це ж як падіння у великий сніговий замет серед рекордно жаркого літа. Це як ніжний аромат солодкої вати серед прокуреного купе. Це як квиток у Барселону в один кінець. Це як вдихати запах мокрого асфальту після місячної засухи. Це як знову знайти улюблений фільм, який шукав багато років. Це як отримати лист, справжній, з почерком. Це як все життя вболівати за одну команду середнього рівня і раптом дізнатися про її перемогу в кубку УЄФА. Це як обійняти на пероні людину, яку не бачив багато років. Це як допомогти всім бездомним тваринам одним телефонним дзвінком. Це як отримати всі премії в житті разом. Це як 500 днів літа. Це просто зустріти тебе і втратити здоровий глузд.

Любовь - это когда слышала его голос 3 минуты, а улыбка на лице уже второй час.

О, эта ужасная привычка делать себе больно!! Блядский мазохизм. Как-будто мало того, что ты его любишь, а ему насрать. Так ты сидишь и впитываешь в себя все, что его касается - каждый статус, каждую фотку с новой +лядью, каждую новую аудиозапись! И это еще не все! А почему бы не перечитать всю его ебанную стену в контакте? Почему бы не пройтись по страницам ВСЕХ телок, которые писали ему хоть что-то за эти 4 года? Почему бы не сходить туда, где он всегда тусуется со словами "хоть бы его там не было", а потом не увидеть его и сказать "блииин, его здесь нет"? А еще ведь можно каждое утро идти на свою остановку не по прямой, а делая неебический круг возле его дома, чтобы снова не увидеть никого, кроме собаки Жульки.

В общем, пора завязывать с этой хуетой..

Я хотела тебя ненавидеть

и не знать, как твои дела.

Я боялась тебя увидеть.

Я боялась, но так ждала…

Небо кажется ясным,

Но между нами осадки.

Я вспоминаю тебя…

Твоя обнаженная спина,

Твои руки, твои лопатки.

Мое сердце обливается красным,

Терпким, полусладким.

Насправді, як легко здогадатися, людям потрібні зовсім не джипи, не айфони і не плазмові панелі. Не мезотерапія, не брендові речі від Тома Форда. Не аерографія, не витримані шотландські самогони і не вертикальні турбосолярії. Людям потрібно, щоб їх любили.

в 4 утра совсем други мысли.. всю ночь ты ищещь причину, по которой не спишь уже несколько ночей подряд. и только под утро находишь..

"давай побачимося?
хоча б післязавтра о восьмій?
мені хочеться, щоб ти просто знав:
у мене грудкою в горлі стоїть ця осінь,
і я сумую,
чорт би тебе побрав!"

Если бы мне разрешили взять с собой на необитаемый остров всего один диск, я бы взял самый острый, чтобы можно было перерезать себе глотку (с)

Лето - встал, позавтракал, стемнело.

это как, знаете, в один миг обрести смысл жизни.

это как проснуться ранним утром с ощущением, что это была лучшая ночь.

это как вдыхать запах мокрого асфальта после трехнедельной засухи.

это как снова увидеть любимый фильм, который не мог найти с самого детства.

это как получить письмо по почте, настоящее, с почерком.

это как всю жизнь болеть за команду среднего уровня и вдруг узнать о ее победе в кубке УЕФА.

это как обнять на перроне человека, которого не видел много лет.

это как первый раз увидеть море.

это как упасть в большой снежный сугроб посреди жары.

это как суметь помочь всем бездомным животным всего лишь одним звонком.

это как получить все премии в жизни разом.

это как 500 дней лета.

это всего лишь встретить тебя там, где даже не надеялась, и понять, что один твой взгляд способен изменить миг/день/жизнь/меня.

Це і є життя –
її серцебиття,
її медичні картки,
її проїзні квитки,
кожна з її речей,
фарба довкола очей,
час, який минає,
коли вона засинає.

Це й була боротьба –
чорна скашна труба,
братні хрипкі баси,
вимотані голоси,
вересневі міста,
вся її гіркота,
терпкість, яка зникає,
коли вона замовкає.

Коли стирає листи,
залишає пости,
падає в ліжко своє.
Коли усе, що є:
подорожні мішки,
бібліотечні книжки,
бите армійське взуття –
це і є життя,

коли застуда стара,
коли вона завмира,
і говорить, стривай,
давай пізніше, давай
іншим разом, бери
випалені прапори,
які я сама несу,
в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,
змії в рюкзаці,
співи в голові –
злагоджені,
хорові.

(с) Сергій Жадан

вот у меня есть одна странная особенность - делать незнакомым людям комплименты анонимно. сказать или написать лично я почему-то стремаюсь, а вот когда я остаюсь инкогнито - могу насочинять кучу всяких приятностей.. необъяснимо, но факт

Серый дождь расшибается оземь,
И летят капли дробью на лица.
Ты уходишь, с тобою - осень
На юга улетает к птицам…

Как-то глупо, не по-советски,
Троеточием в нашу повесть.
Ты уходишь, с тобою - детство
Уползает куда-то, Бог весть…

Мое сердце, на самом донце,
грязным хламом, пылится в урнах…
ты уходишь, и гаснет солнце,
ты уходишь, и снова - сумрак…

Время скалится жутким скрягой,
От тебя меня гонит тростью,
ты уходишь, а я, дворнягой,
за тобою бреду, как за костью…

© Паша Броский