Это просто Вьюи блог

Пробач за те, що ти мені не снишся,
Пробач, що в снах я бачу не тебе.
Крізь сон кричу, молю тебе - залишся!
Та сон як літній дощ пройде.

Підеш і ти, залишиш слід,
Прим'явши мокру ще траву.
У снах, я знаю, кращий світ,
Але я жити хочу наяву.

Пробач мене, не ти приходиш ніччю,
Не твій цілунок будить кожний раз,
Але той сон про тебе, я пам'ятатиму вічно,
Нехай він стане спогадом для нас.

Ты знаешь…всё прошло, я отпускаю,
Я больше не вернусь в эти края.
Тебя я потихоньку забываю,
Не нужно слов, теперь мы не друзья.

Пускай мы будем вовсе незнакомы,
Ты мне чужим останешься навек.
Твои слова впредь больше невесомы,
Прости меня, прощай, мой человек.

Мои глаза в тебя не влюблены,
Они твои пороки видят ясно.
Но сердце ни одной твоей вины
Не видит, и с глазами не согласно.

не відводь очей.
не відбирай у мене свій погляд.
дозволь милуватися заходами сонних зіниць.
дозволь
прокидатись серед ночей
та
вірити у долю.
потаємно захоплюючись сонцем твоїх криниць.

мені не потрібно більше ніж я на сьогодні маю
тільки трішки світла у кімнату
і
тишу котра спонукатиме до відвертості думок.
зорі у спальню
котрі сіятимуть свіжим сонцем
на світанку
та чистої любові щоб не просікалась як між пальцями пісок.

мені не потрібно бути могутнім та керувати світами.
тільки одного щоб ти була поруч
та
впізнала мене.
сьогодні чи завтра і навіть через тисячі років
щоб знайшлося між нами.
щастя твоє.
щастя
моє.

мені не потрібно більше ніж ти на сьогодні віддала.
тільки уважно тебе слухати
і читати слова по
губах.
можеш говорити пошепки
мені цього буде
достатньо.
достатньо щоб зберегти поруч небо.
достатньо обіймів у снах.

і
ти
лише не відводь очей.
лише не відбирай від мене свій погляд.
дозволь обожнювати світанки сонних зіниць.
дозволь будити щоранку
та
розповідати
про прогноз на погоду.
відверто закохуватись у сонце твоїх криниць.

день за днем
захоплююсь твоєю прихованою відвертістю
та
сумними до болі очима.
хочеться жити у цьому світі хоча б для того
щоб тебе любили
і
ти любила.

хочеться жити так як ніколи до цього не жив.
прокидатись цілуючи тебе
та засинати
ковтаючи з губ твоїх тепле повітря.
подих за подихом щоб проникали у мій швидкий до без тями залив.
за океанами
яких ми ніколи не бачили
та яких так і не вдалось зустріти.

хочеться чекати так як ніколи до цього не чекав.
з
розгорнутими руками
в яких віднайду твою втрачену щирість.
а потім згадувати все те що колись тобі сказав.
хоча не це важливо
бо між нами залишається загадка.
між нами лишається
таємничість.

хочеться любити так як ніколи до цього не любив.
з
небом в очах
в яких птахи навчившись літати ніколи одне одного не покидають.
відчиняти замкнені між нами двері.
віднайти усі ключі.
загадки ж мають властивість зникати.
загадки зникають.

день за днем
залишаючись за твоєю стіною
та
сумними до болі очима.
хочеться жити у цьому світі хоча б для того
щоб тебе любили
і
ти любила.

тримай її за пальці аби не втратити.
вона мінлива
як
погода.
і знаєш коли з потускнілих ран утворюються кратери
залишайся поруч.
не
віддавай її в руки ворога.

вона звикла жити тобою і читати твої листи.
в ній прокидаються весни
виходять з берегів.
і
з кожним початком березня крізь серце вириваються вітри.
друже впіймай їх.
друже бережи.

вбережи від біди її гармонію.
її любов.
і не відволікай свій погляд на прийдешніх привидів.
колишнє залишається колишнім
не шукай порожніх
розмов.
ти сам її вибрав.
ти сам її
вимріяв.

з тобою.
все найкраще до неї приходить талою водою.
прокидаються ліси
звірі
відчиняють вікна на зовні аби
чути голоси.
а вона йде за тобою.
живи
цією весною.

віддай себе не витрачаючи час на марні ілюзії
у
вас стільки спільного
від тебе до неї протікає рікою життя.
в небо підіймається літак.
на посадковій
смузі
тримай її за плечі
слухай
серцебиття.

тримай її за пальці аби не втратити.
вона тебе відчинила.
з
нею ти знаходив себе під внутрішніми плесами.
і коли спільну тугу поїдає ранок
пообіцяй не падати.
лиш
повертайся веснами.

* * *

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.

То не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко.
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно.
Не шукай між людьми більше правди.

Іван Франко, збірка віршів "Зів'яле листя "
1895 р.

-«Поцелуй мои губы в последний раз.
Может, вспомнишь, как раньше любили друг друга».
Заполняла каёмку моих серых глаз
Безрассудная лужа хмурого утра.
От твоих безупречных стеклянных зрачков
Мои мысли стремились куда-то обратно.
Опускала слова в тихий тон голосов:
-«Я прошу, не бросай, умоляю, не надо».
А ты тихо стоял, подбирая слова
Мы молчанье совсем понимать не хотели.
Все, что нужно сказать, сказали глаза.
Мы уже потеряли все, что имели.

Дым табачный воздух выел.
Комната -
глава в крученыховском аде.
Вспомни -
за этим окном
впервые
руки твои, исступленный, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День еще -
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Все равно
любовь моя -
тяжкая гиря ведь -
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом уморят -
он уйдет,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон -
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролет не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметенный карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.

Писать стихи не очень просто,
Я не умею их писать.
Но иногда, к примеру ночью
Без них я не могу дышать.

Сегодня у меня на ужин
Стакан воды и пачка флу.
Я больше никому не нужен,
И в одиночестве тону.

Царапать руки, резать ноги,
Наверно это про меня.
Пусть станет очень-очень больно, Лучше в кровь ноги, чем душа.

Мабуть, це і є любов. Коли вже не хочеш нічого змінювати, а просто потребуєш цієї підтримки, цього дихання поруч, руки, яка ніжно гладить тебе по голові, рукам. Коли хочеш уткнутися носом в його шию і відчувати цей запах, чути, як він спить. Поцілувати та тихесенько побажати найприємніших снів. Молитися, аби з ним нічого не трапилось, переживати, як доїхав на навчання і чи повернувся додому непошкодженим. Це не закоханість, це не крила, які відчуваєш в перші місяці. А це відчуття спокою. З кожним разом все сильніше і сильніше. І хочеться зажди дарувати тепло, дарувати надію на краще. Хочеться все проходити рука об руку, разом і до кінця. В надії, що ти будеш тією тихою гаванню, куди він буде приходити після тяжких буднів, аби набратись сил, начерпати любові і дарувати її. Я хочу подарувати тобі це. Я мрію, щоб ти був єдиним відвідувачем моєї пристані. Ми зможемо це все втілити, тільки потрібно зробити цей крок. Не боятись укунутись і забути про все, будувати нове, будувати наше, настільки тепле і своє. І бути одне для одного щастям.