Мабуть, це і є любов. Коли вже не хочеш нічого змінювати, а просто потребуєш цієї підтримки, цього дихання поруч, руки, яка ніжно гладить тебе по голові, рукам. Коли хочеш уткнутися носом в його шию і відчувати цей запах, чути, як він спить. Поцілувати та тихесенько побажати найприємніших снів. Молитися, аби з ним нічого не трапилось, переживати, як доїхав на навчання і чи повернувся додому непошкодженим. Це не закоханість, це не крила, які відчуваєш в перші місяці. А це відчуття спокою. З кожним разом все сильніше і сильніше. І хочеться зажди дарувати тепло, дарувати надію на краще. Хочеться все проходити рука об руку, разом і до кінця. В надії, що ти будеш тією тихою гаванню, куди він буде приходити після тяжких буднів, аби набратись сил, начерпати любові і дарувати її. Я хочу подарувати тобі це. Я мрію, щоб ти був єдиним відвідувачем моєї пристані. Ми зможемо це все втілити, тільки потрібно зробити цей крок. Не боятись укунутись і забути про все, будувати нове, будувати наше, настільки тепле і своє. І бути одне для одного щастям.