7 hours ago

Єдине, чого ти завжди по-справжньому потребуєш – це притулок, бодай якийсь, бодай ненадовго, з будь-якими сусідами, з абиякими умовами.

Я стояла на березі прохолодного осіннього моря і усміхалася. Коло мене на дерев’яній лавці стояла термокружка з недопитим зеленим чаєм. Я дивилася на море й геть забула, що змерзла й хотіла пити.
- Ти любиш, як шумить море? – маленький хлопчик, що вовтузився з мушлями й холодним на дотик піском неподалік, підняв на мене свої блакитно-зелені очі й дивився якимось нетутешнім поглядом.
- Люблю, - відповіла я і усміхнулася.
Усміхнулася тому, що – ні, звичайно, я йому про це не сказала – дуже люблю розмовляти з дітьми. Вони завжди зайняті чимось таким важливим: бавляться, будують піщані замки, збирають мушлі, сміються, бігають, і в той же час непомітно для всіх ростуть і дорослішають. Вони говорять такі дурниці, які чомусь завжди мають сенс. Принаймні у тому, що дарують радість слухачам. Мені – то вже однозначно.
Я хотіла розпитати хлопчика про його ім’я, про його батьків і домашню собаку чи кота, хоче він стати моряком чи принцом, і – зовсім по-дорослому бездарно – що він тут робить. Але дитина з очима кольору осіннього моря заговорила першою.
- А ти любиш, коли тихо?
- Люблю, - знову усміхнулася я. – У тиші дуже приємне відлуння.
- У тиші не буває відлуння, - насупився малий.
- Його не всі чують, але воно буває. Якби ти захотів, то почув би неодмінно.
- Де? Я ніколи не чую тиші. Я живу біля моря, ти ж бачиш.
- А й справді. Біля моря не буває ні тиші, ні її відлуння. А ти був колись на горі?
- Ні. Я живу біля моря, ти ж бачиш, - повторив малий.
- Колись ти неодмінно виростеш і побачиш гори. Вони дуже красиві.
- Ти любиш гори?
- Дуже.
- Більше, ніж море?
- Інколи мені здається, що так.
- Тому що там можна чути тишу?
- Так… А ще тому, що там можна чути її відлуння.
- Як?
Я присіла й принишклим голосом почала нашіптувати маленькому хлопчику чарівний рецепт, як можна почути відлуння тиші. Він слухав зосереджено, розплющивши широко свої неймовірні очі.
- Коли ти виростеш, піднімися на гору чи хоча б на пагорб, але краще таки на гору.
Хлопчик кивнув.
- Заплющ очі, ось так. І вслухайся в тишу – тоді ти почуєш, що вона дзвінкіша, ніж тисячі звуків. І далекі гори (пагорби, ну нехай, але краще все-таки гори) повторять ці звуки відлунням. Знаєш, тиша – це просто дивна назва для неописаних звуків. Як зоряне небо – загальна назва для мільярдів невідкритих планет.
Малий мовчав. Тоді подивився на мене й запитав знову:
- А ти любиш море?
- Люблю.
- Але море – то не море. Це просто дивна назва для тисяч нікому не відомих мрій. Тому я люблю море більше, ніж гори… На, тримай, це тобі.
І хлопчик подарував мені маленьку красиву мушлю. З того часу я ношу її з собою, у кишені. І коли відлуння тиші стає нестерпним, я прикладаю ту мушлю до вуха. Слухаю море, дослухаюся до мрій. І думаю про те, як добре, що я люблю говорити з дітьми. Вони завжди говорять такі важливі слова.

Надія Гербіш

так дивно, коли у вашого колишнього/колишньої з"являється нове кохання, не відчувати нічого..окрім радості за нього. більше ніяких ані переживань, ані тьохкання в серці…нічого…а просто розуміння, що радий за нього/неї. розуміння, що для тебе він/вона став/ла ще одним просто знайомим/знайомою. можливо навіть другом/подругою. і більшого ти наввіть не хочеш. і більшого тобі не потрібно.

ми всі все прекрасно розуміємо.люди дорослішають, люди розумнішають.не потрібно тиснути на себе за якісь дії чи вчинки. краще шкодуйте, що ви в свою чергу цього не зробили, але тепер ваш час і можливості пішли.настало щось нове, якийсь новий етап у вашому житті.але не втратьте і тут ваших можливостей. не бійтеся кохання, не бійтеся болі - інакше, ви не пізнаєте життя.

прикро, коли раптом виявляється, що твої друзі і не друзі зовсім. це просто люди. люди, з якими ти проводиш час. люди, з якими ви смієтеся над собою, дурієте, божеволієте. але коли вам погано вони відходять в сторону. вони сміються, коли ти плачеш. вони створені лише для веселощів, для масовки, отакі порожні картинки. їх безглузді слова дзвенять у вухах. сміх, вогники, спалахи. але немає ні довіри, ні взаємодопомоги, ні тепла. і коли розумієш, що друзі - це не друзі, а просто якісь люди…хочеться закритися в кімнаті, в темряві і не бачити, не чути їх.

Що потрібно обов'язково зробити в житті:

- Найняти двох детективів стежити один за одним.
- Зробити ванільний пиріг. Покласти його в банку з майонезом. Їсти на публіці.
- Стати вчителем. Зробити тест, де всі правильні відповіді "Б". Спостерігати за реакцією.
- Забігти в магазин, прокричавши: "Який зараз рік?». Почувши відповідь, вибігти з криком "Спрацювало!».
- Купити коня, назвати його "​​Прийшов першим" і брати участь у скачках.
- Купити папугу. Навчити його вимовляти "ДОПОМОЖІТЬ! Мене перетворили на папугу! "
- Перебуваючи в ліфті з незнайомими людьми, повернутися до них і сказати: "Вам, напевно, цікаво, навіщо я Вас тут зібрав" "

люди, вони такі.
спочатку волосся обрізають, а потім відрощують.
спочатку починають пити, а потім кидають.
спочатку купують собі шмотки, а потім їх не носять.
спочатку аську заводять, а потім в ній не сидять.
спочатку кажуть, що завжди будуть разом, а потім на вулиці навіть не вітаються.
спочатку кажуть, що будуть дружити вічно, а на наступний рік навіть не перетинаються.
спочатку пісню одну шукають довго, радіють, коли знаходять, а потім перестають її слухати.
спочатку стверджують, що не переносять курящих людей, а потім зустрічаються з тими, хто димить як паровоз.
спочатку вони говорять, що ніколи не залишать, і йдуть самі ж. спочатку вони прохають тебе довіряти їм, а потім ніж у спину і до побачення.
спочатку вони змушують тебе переступити через себе, через гордість, а потім зраджують.
люди, вони такі.
сьогодні вони люблять, а завтра… а завтра вони вже не розуміють, про що ти.

Наші міста ростуть, але людяності в них все менше,
Поцілунки все частіше, але стають все більш банальні,
Слів все більше, але все менше правди,
Одяг брендовий, особистості стираються,
Заняття любовю, все більше стає банальним трахом,
Айфонів все більше, все менше смс-скучаю,
Романтики багато, але вона стає інструментом а не почуттями,
Цінність долара все росте, ціна людей все падає,
Фотографії дохрена, але вона стає сміттям,
Wifi повсюди, а поговорити все менше є з ким,
кінематограф, блять, знімайте гарне кіно,
Гроші як інструмент, стають сенсом,
Дня все менше, ночі все довше,
Клавіші стають життям, хоть і це пластмаса,
Не робіть з пластмаси життя, не робіть з реклами людей, не робіть з грошей Бога, не робіть з ночі блядства…

Історія одного Loveласа

Насправді це кухоль пива(бокал вина, стакан віскі чи нещасний шот з самбукою) роблять нас відчайдушними, сміливими, відвертими, роблять з нас непоганих психологів. Алкоголь сьогодні – це панацея, це, здавалося б, вдале вирішення усіх проблем. Робиш ковток, відчуваєш у грудях тепло, робиш другий- «язик без кісток», робиш третій, десятий і життя вдалось.
Ми з другом щойно побились об заклад: хто перший підчепить одну з двох подруг, що сидять навпроти за сусіднім столиком. Я не сумнівався у своїх шансах(ще б пак! На мені останні тренди topshop, до біса вдала стрижка, ліву кінцівку прикрашає новенький swatch, на шиї півлітра chanel allure) Найдієвіший спосіб привернути до себе увагу- це ляпнути щось дотепне, щось, щоб беззаперечно зачепило і миттєво зацікавило слабку стать. Нехай, обмежусь банальним «Могла б пригостити мене чимось смачненьким, хоча б собою». От і все, рибка на гачку.
Щоб закріпити ефект «ідеального першого враження» роблю вигляд, що мені хтось телефонує або ж просто дістаю свій айайайсрон чи перепихаю ключі від авто з однієї кишені в іншу, гучно ними брязкаючи. Декілька келихів білого ігристого, моя долоня у неї на стегнах, темрява, туалет закладу, знову темрява і я переможець. Тим часом мій вірний Санчо Панса тільки з вічливості взяв номер телефону у подруги « довгоногого трофею», яка м’яко кажучи, була схожою на симбіоз пелікана та каракатиці.
-Чуваааак, з тебе ящик темного міцного!-я сатирично поплескав друга по плечу. Він невдоволено повів бровою, мовляв, й без того все ясно.
Дивний він у мене. Вірніше – порядний. Якось дико звучить, правда? Такої ще старомодної формації а-ля бабусю через дорогу перевести, волоцюзі подати грошенят, сміття викидати тільки у смітник і бла-бла. Я таким не переймаюсь, мені фіолетово. А ще мовчазний, спокійний, принциповий, він моя сила тяжіння ще з 5 років, коли ми футбол пляшками з-під кефіру ганяли у дворі.
Через декілька місяців я стояв ліворуч від нареченого і налякано спостерігав за тим, як ніжно та любляче мій друг одягає обручку на безіменний палець гібриду-каракатиці і як пристрасно вона починає його слинити, коли тітонька з РАГСу ледь встигає вимовити «Оголошую вас…» Жах. Я стояв як вкопаний з таким відчуттям, наче мені прокусила шлунок акула. Може, згодом я навчусь бути радим за нього, може, навіть припиню називати його дружину жартом природи.
Хтозна.
Проте, я досі все ще не можу зрозуміти в якому з жіночих туалетів, задніх сидінь авто та чужих ліжок ненароком загубив своє серце?

- Леона Вишневська

мені б лише знати
що криється у твоїх скронях
коли ти отак як зараз
дивишся на небо
рахуючи зорі

мені б лише знати
що бачиш ти отам далеко
коли ти отак як зараз
міцно стискаєш мою руку
до побіління пальців

мені б лише знати
на що ти наступаєш
коли ти отак як зараз
враз зупиняєшся
і міцно примружуєш очі

мені б лише знати
що ти бачиш у снах
коли ти отак як зараз
вертишся у ліжку
заплутавшись у простирадлі
мені б лише знатичим я можу цьому зарадити

— ідентична

Давай з тобою сьогодні вип’ємо зайвого, щоб зняти цензуру з відвертих, розкутих бажань. Давай кидатись з крайнощів в крайнощі, щоб між дозволеним й бажаним стерлась нарешті межа.

насправді все легко. легко встати вранці і пробігтися десь в парку. легко вчитися, головне бути зацікавленим в цьому. легко знаходити друзів, треба бути відкритим і простим. все легко. потрібно тільки робити

"Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову"(Ліна Костенко).
І з нами так. Ми так боролися за мову, за націю, а зараз з радістю підтримали російську, як статус регіональної. Ми не сперечалися, ми не протестували - ми подякували їм аплодисментами!
А що далі буде? Ми приєднаємося до штатів?Ми самі не помічаємо, як продаємо і знищуємо країну наших предків. Ми знищуємо нашу культуру, нашу історію, знищуємо наших батьків, МИ ЗНИЩУЄМО САМИХ СЕБЕ! (c) Friday.

Людина схожа на йо-йо, котрим забавляється Всесвіт. Він кидає людину в безодню, і в шаленому леті людина й гадки не має, що її політ - це падіння, а відчуття боротьби - це тільки напинання гумки.

Любко Дереш - Голова Якова

яка я щаслива, що уже дома. ууу.а то з початком навчання, закинула viewy зовсім.