Это просто Вьюи блог

Чому ми так звикли створювати собі проблеми? Адже по великому рахунку, якщо так замислитись, більша половина наших "проблем" вирішується за один день. Але ж ні, ми надаєм їм такого великого значення, ніби від них залежить наше життя, ніби потрібно десятки років для їх вирішення, і ніби поки вони існують ми не можемо усміхатись. Проблема, це коли на твоїх очах помирає близька людина, а ти нічого не можеш вдіяти; проблема, це коли у матері народилось мертве немовля; проблема, це коли дитина ніколи не знала своїх батьків; проблема, це щось неминуче, це така собі безвихідь. Але навіть тоді, ти маєш два варіанти: перебороти себе, піднятись і продовжити рухатись далі, або ж впасти. Низько і назавжди.

А те, що тебе кинув хлопець, або у тебе погані оцінки в школі, або твій друг тебе зрадив або ж мама не дає тобі кишенькових грошей, це не проблеми. Це лише свідчення того, що ти безхребетна, ні на що нездатна істота. Кинув хлопець? Значить це була не твоя людина, твоя людина ніколи від тебе не піде. Погані оцінки? То може пора почати щось читати, для того, щоб твоя голова хоть трішки наповнилась сірою рідиною. Зрадив друг? Твоя вина. Це ж ти вибрав собі таких друзів. Нема кишенькових грошей? Якщо ти здатен, витрачати ці гроші, то може, знайдеш спосіб їх заробити? В кінці кінців, ти вже ж "дорослий".

Люди дурні істоти. Витрачають більшість свого часу, на те, що зовсім їм не потрібно. А що найцікавіше, так це здатність утворити з цього проблему. І не одну. Нащастя, ми ще занадто юні, і більшість помилок більш менш але можна виправити.

Просто кожен раз, коли виникає якась ситуація і ти готовий вже назвати її проблемою, задумайся, а чи буде це важливо через декілька років?

Смерть. Що є таке смерть? Коли вона приходить? Чому так страшно помирати? Чому одні боряться щоб прожити бодай ще хвилину, а інші самі роблять свій останній фатальний крок? Безліч питань.Питань без відповідей.

Хоча, все ж, відповіді є. Але у кожного свої відповіді. У кожного своє життя, власне тому, і своє, власне, бачення смерті.

Що є для мене смерть? Я не знаю. Я бачила її декілька раз. Вона забрала моїх близьких від мене. Проте, коли вони лежали з закритими очима, вони не здавались ні стурбованими, ні наляканими. Вони були спокійними, в той час як всі навкруги ридали та не знаходили місця. Було таке відчуття, ніби смерть, не зробила їм нічого поганого, ніби смерть, то лише початок. Але якщо, це лише початок, то чому тоді у всіх, крім небіжчиків, на очах виступають сльози? Можливо, поясненням є та дурнувата людська звичка прив'язуватись. Більшість же прекрасно розуміє, що ніхто і і ніщо, не проіснує вічно, але чомусь усі будують свої плани ніби так, що їм ще жити тисячі років. Але тут же заперечення. Чому ми маємо стримувати свої сльози, коли в останнє бачим близьку нам людину? Ми ж так до неї звикли. У більшості людей в такі моменти вирує безліч почуттів. По-перше, смерть - це те, що ми не в силі змінити. І коли людина стикається зі смертю, вона бачить велич Всесвіту, усвідомлює, що вона безсила перед Вічним. Відчуття приреченості, заставляє людину плакати. По-друге, коли людина бачить смерть інших, вона усвідомлює, що рано чи пізно, але і її так само будуть оплакувати. Свідомо чи несвідомо, вона розуміє, що колись теж назавжди заплющить свої повіки. Усвідомлення свого кінця, заставляє людину плакати. По-третє, коли ми з кимось сваримось, ми завжди можем помиритись, коли ми з кимось надовго роз'їжджаємось ми завжди можемо зустрітись знову, коли хтось помирає, ви бачитесь в останнє. І частіше смерть наступає так неочкувано, що навіть не встигаєш поговорити з людиною. Не встиг попросити у неї вибачення, не встиг подякувати, обняти, та попрощатись. Відчуття незавершеності та пригніченості перед ситуацією заставляє людину плакати.

Але хіба, не помічали ви, що проходить певний час, у кого рік, у кого п'ять, у кого цілих десть, але врешті решт сльози припиняються. І коли ми відвідуємо знайому нам могилу, ми можемо навіть усміхнутись, згадавши, як весело проводили час з людиною яка зараз лежить в декількох метрах під землею.

Людина підкорюється обставинами. Людина приймає смерть. Вона змирюється з нею.

Я не боюсь смерті. Так, справді. Можливо, я ще занадто мала, щоб говорити так категорично, але… Хіа мені не буде все одно, коли я відійду? Я вже ж не буду нічого відчувати, то хіба варто боятись того, що не приносить болі? Не приносить болі мені. Але я боюсь болі рідних. Я боюсь їхніх сліз. Я знаю, що є люди, які заплачуть у день моїх порон, але я так цього не хочу. Якби я мала змогу, я б на колінах стояла і просила, аби вони не плкали. Але з іншої сторони, я майже завжди плачу, коли помирає людина, навіть незнайома мені людина. Я боюсь смерті близьких. Я не хочу, щоб вони мене покидали. Але натомість я не боюсь покинути їх сама, просто в такому випадку, якби мертві щось відчували, то я б, напевно, почувалась винною, що так взяла і пішла.

Взагалі, смерть, дуже таке цікаве явище. Багато хто про неї просто не говорить, дехто боїться навіть вимовляти це слово. Але така поведінка лише підсилює страх перед неминучим, перед тим, що обов'язково станеться з кожним.

То, тоді в такому випадку, чи варто взагалі думати про смерть? Вона станеться. Завтра, через тиждень, через роки, але станеться. Можливо, варто зациклитись на чомусь більш непостійному? Наприклад на створення сім'ї? Або навчанні? Або роботі? Адже не всі мають сім'ю, не всі мають освіту, не всі мають роботу, але зі Смертю зустрінеться кожен.

Тому варто подумати над тим, аби правильно розставити свої пріорітети.

А знаєш, ти мені потрібен. Тільки ти. Цьому немає пояснення. Ніякого пояснення. Ніколи. Лише ти. Назавжди. Мабуть. Так, назавжди.

Що таке кохання? А звідки я можу знати? Але якщо коханням можна назвати тоді коли готовий чекати людину вічно, коли достатньо навіть спогадів, коли він є твоїм ідеалом, коли пам'ятаєш колір його очей, навіть якщо ви не бачились уже досить довго, коли хочеш бути поряд з ним не через щось, а не дивлячись ні на що, навіть на те, що він не твій, що він і ніколи не міг бути твоїм, але тільки він. Якщо саме так і виглядає кохання, то я тебе Кохаю!

Можливо, я занадто ідеалізувала тебе?. Ні, я ж розумію, що ти не ідеальний, що навіть і у тебе є вади, що є люди можливо кращі за тебе. Але, чорт забрай, яке це має значення? Я знаю, у тебе є вади, але це найідеальніші вади. Я знаю у тебе є погані звички, але це найідеальніші погані звички. У тебе ідеально абсолютно все. Все. Ідеально.

Я звикаю до тебе з кожним днем все більше і більше. Так, тебе давно вже немає у мому житті, та чи й взагалі був? Але це усе не важливо. Важливо те, що я знаю хто може заповнити ту пустоту у мому серці. Той, хто власне, там її і утворив, сам того не підозрюючи.

Взагалі я вважаю, що кохання це дуже така специфічна річ. Це як цнотливість. Можна віддати лише одному і раз. Тому у моєму розумінні, слово "кохаю" людина може сказати лише раз. Колись давно, я уже зізналась собі в тому, що є той кого я Кохаю. І це Ти. З того часу, я ще ні разу не засумнівалась у своїх думках нарахунок цього. Тому що, лише ти… Тоді, зараз і Завжди.

Я тебе Кохаю

Абсурдность. Дни.. Какое то странное ощущенее. У тебя все есть, теоретически ты счастлив, но иногда чего то нехватает. Чего то маленького, без которого в принципе можно жить, но это не та жизнь.

Ты. Ды, ты. Тебя уже давно нет в моей жизни. Я свыклась. Свыклась с болью, которой уже нет. Свыклась с твоим отсутствием, которое уже тоже в порядке вещей. В какие то моменты, мне даже кажеться что все! Я выздоровела от тебя, и навсегда смогу забыть твое имья. Теперь уж точно смогу. Но, нет. Не могу. Через некоторое время, я снова понимаю как же сильно я люблю тебя. И что самое забавное, пусть это и не взаимная любовь, но она не приносит мне боли. По крайней мере уже. Я люблю тебя. Ты любешь ее, она тебя. Вы счастливы. Ты счастлив, и мне, собственно, тоже как то неплохо.

Я не требую твоего присутствия. Более того, мне плевать кого ты сейчас держишь за руку, кому говоришь дорогои слова. Главное, что ты у меня в серце, и там, ты всегда рядом со мной. Мне этого достаточно. Я знаю, что люди мысленно могут влиять друг на друга. Так вот, я люблю тебя, и я всегда буду охранять тебя. Пусть даже и мысленно, пусть даже ты об этом никогда не узнаешь. Но когда я представляю улыбку на твоем лице, я понимаю что все не зря. Я же не мучусь, мне не больно, я вполне могу спокойно говорить о тебе. Ты самый идеальный мужчина на свете - вот, я абсолютно спокойно заявляю это.

А знаешь, что самое забавное? Что мы то никогда и не общались толком. Но почему то я тебя знаю так хорошо, как будто ты вторая частичка моей души. Ты редко говорил мне о своих интереснах и привычках. Но я многое из них знала. И это уже не только твои интерессы. Мои тоже.

Ты сделал мне больно, но это уже все в прошлом. Я не могу злиться на тебя. Потому что, что бы ты не сделал это всегда будет правильно. Когда то, ты решил, что мне нет места в твоей жизни. Окей. Я согласна. Это идеальное решения. Пусть будет так.

Но ты никогда не сможешь заставить меня, перестать думать о тебе. Потому что даже я не могу заставить себя это сделать. Так же как и не могу отпустить.

Я просто буду продолжать тебя любить. Любить так сильно и искрене как только смогу.