Смерть. Що є таке смерть? Коли вона приходить? Чому так страшно помирати? Чому одні боряться щоб прожити бодай ще хвилину, а інші самі роблять свій останній фатальний крок? Безліч питань.Питань без відповідей.

Хоча, все ж, відповіді є. Але у кожного свої відповіді. У кожного своє життя, власне тому, і своє, власне, бачення смерті.

Що є для мене смерть? Я не знаю. Я бачила її декілька раз. Вона забрала моїх близьких від мене. Проте, коли вони лежали з закритими очима, вони не здавались ні стурбованими, ні наляканими. Вони були спокійними, в той час як всі навкруги ридали та не знаходили місця. Було таке відчуття, ніби смерть, не зробила їм нічого поганого, ніби смерть, то лише початок. Але якщо, це лише початок, то чому тоді у всіх, крім небіжчиків, на очах виступають сльози? Можливо, поясненням є та дурнувата людська звичка прив'язуватись. Більшість же прекрасно розуміє, що ніхто і і ніщо, не проіснує вічно, але чомусь усі будують свої плани ніби так, що їм ще жити тисячі років. Але тут же заперечення. Чому ми маємо стримувати свої сльози, коли в останнє бачим близьку нам людину? Ми ж так до неї звикли. У більшості людей в такі моменти вирує безліч почуттів. По-перше, смерть - це те, що ми не в силі змінити. І коли людина стикається зі смертю, вона бачить велич Всесвіту, усвідомлює, що вона безсила перед Вічним. Відчуття приреченості, заставляє людину плакати. По-друге, коли людина бачить смерть інших, вона усвідомлює, що рано чи пізно, але і її так само будуть оплакувати. Свідомо чи несвідомо, вона розуміє, що колись теж назавжди заплющить свої повіки. Усвідомлення свого кінця, заставляє людину плакати. По-третє, коли ми з кимось сваримось, ми завжди можем помиритись, коли ми з кимось надовго роз'їжджаємось ми завжди можемо зустрітись знову, коли хтось помирає, ви бачитесь в останнє. І частіше смерть наступає так неочкувано, що навіть не встигаєш поговорити з людиною. Не встиг попросити у неї вибачення, не встиг подякувати, обняти, та попрощатись. Відчуття незавершеності та пригніченості перед ситуацією заставляє людину плакати.

Але хіба, не помічали ви, що проходить певний час, у кого рік, у кого п'ять, у кого цілих десть, але врешті решт сльози припиняються. І коли ми відвідуємо знайому нам могилу, ми можемо навіть усміхнутись, згадавши, як весело проводили час з людиною яка зараз лежить в декількох метрах під землею.

Людина підкорюється обставинами. Людина приймає смерть. Вона змирюється з нею.

Я не боюсь смерті. Так, справді. Можливо, я ще занадто мала, щоб говорити так категорично, але… Хіа мені не буде все одно, коли я відійду? Я вже ж не буду нічого відчувати, то хіба варто боятись того, що не приносить болі? Не приносить болі мені. Але я боюсь болі рідних. Я боюсь їхніх сліз. Я знаю, що є люди, які заплачуть у день моїх порон, але я так цього не хочу. Якби я мала змогу, я б на колінах стояла і просила, аби вони не плкали. Але з іншої сторони, я майже завжди плачу, коли помирає людина, навіть незнайома мені людина. Я боюсь смерті близьких. Я не хочу, щоб вони мене покидали. Але натомість я не боюсь покинути їх сама, просто в такому випадку, якби мертві щось відчували, то я б, напевно, почувалась винною, що так взяла і пішла.

Взагалі, смерть, дуже таке цікаве явище. Багато хто про неї просто не говорить, дехто боїться навіть вимовляти це слово. Але така поведінка лише підсилює страх перед неминучим, перед тим, що обов'язково станеться з кожним.

То, тоді в такому випадку, чи варто взагалі думати про смерть? Вона станеться. Завтра, через тиждень, через роки, але станеться. Можливо, варто зациклитись на чомусь більш непостійному? Наприклад на створення сім'ї? Або навчанні? Або роботі? Адже не всі мають сім'ю, не всі мають освіту, не всі мають роботу, але зі Смертю зустрінеться кожен.

Тому варто подумати над тим, аби правильно розставити свої пріорітети.