Я відношусь до того типу людей, яких дуже не любить мій тато - до тих, хто відбиває такт музики руками-ногами, підспівує і ілюструє композиції мімікою. І коли в громадському транспорті, на вулиці я бачу таких же осіб, то неодмінно радію. Радію за те, що розумію, ЩО вони відчувають. Що вони знайшли ТИХ САМИХ, від творчості яких хочеться плакати або сміятися. Які викликають ЕМОЦІЇ.
В тяжкі моменти саме ВОНИ, улюблені виконавці, окриляють і підіймають до небес, саме завдяки НИМ ти знову у відмінному настрої, їдеш в метро і наспівуєш, хай і самими лише губами, улюблений мотив…
P.S. зі мною в метро їхало цілих 3 таких людини. Я - четверта ^__^