lost her soul

Піддавшись тиску ПМС я покинула своїх друзів. Прямо на Новий Рік. Я божевільна.

Тепер у мене навіть друзів нема. Шикарно просто.

чи у ТП є гарний хлопчик? ну от… навіть до їхнього клану мене не запишеш.

хто ж я взагалі така?

я стала повним комплектом ТП:
і фото у дзеркалі у мене вже і є;
і музику стала підходящу слухати;
хлопцям ніколи першою не пишу, бо вважаю, що це їхня робота;
часто почала психувати;

з одним не пощастило, як і була дивною дівчинкою з писклявим голосочком, ростом 154 см і повною відсутністю стилю в одязі (по-якому, як ви кажете "не судять") так і залишилася неї, тільки добавте ще вищенаписане… правда чудовий мікс?
так, мене потрібно розстріляти, аби я не не псувала нікому настрою своїм "кислим" обличчям.

Кохання - почуття недостойне мене?

Так мені погано втретє… А я ж пообіцяла собі, що мені більше так погано не буде. Я навіть цю обіцянку не можу виконати.

А скоро Новий Рік. Треба буде посміхатися. Навіть зараз коли прийже мама треба буде посміхатися.

Я чудовисько. Я нікчемство. Тільки там можна поянити оце все. Я людина, яка не достойна кохання. Все! З мене досить! Я закриваю це почуття для себе. Я не хочу більше отак страждати. В житті є багато цікавих речей. Я не буду зациклюватися на одному лише коханні.

Я ідіотка. Я ненавиджу себе. НЕ-НА-ВИ-ДЖУ!

скоро у мені припинить своє існування таке почуття, як кохання.

чому я завжди закохуюсь у недосяжних хлопців? га?

і так… розклад такий. я спілкуюся з поляком у скайпі. прямо зараз. я відчуваю себе ще більше нікченішою, бо абсолютно не розумію їхньої мови. вони говорять про щось смішне… судячи по їхньому сміху.

все таки не вмію я говорити з людьми.

Якщо ви є тут, хоча би хто-небуть. Якщо ви прочитали це, допоможіть мені. Благаю.

Я думала, що сильна. Я впевненна була, що обставини не змінять мене. Я не вірила у цю проблему, бо думала, що вмію знаходити підхід до кожкого.

Я не знаю, що робити. Я хочу колишню себе: впевненну собі Лєну.

Я не можу нічого з цього розказати мамі. Я ледве випросила її перевести мене туди. Вона опиралася до останнього, проте згодом погодилася.

Я не знала куди іду. Я НЕ ХОЧУ ТУТ ЗАЛИШАТИСЯ.

Моя найкраща подруга поступила до медичного коледжу в інше місто. У неї з'явилися свої проблеми, свої прикольчики. На мою проблему вона не зважає. Чому? Бо вона просто її не бачить. Коли я і вона були з тим класом у кафе я зрозуміла який же великий авторитет вона там має… Вона каже, що я сама винна у ції проблемі. Для неї вони всі святі. У чому я винна? У тому що я - це я? Чи що? У тому що я є такою, якою є? Чи як?

Людина, яку я вважала однією зі своїх найкращих подруг, яка навчається у цьому ж класі, чию підтримку я сподівалася отримати перебуваючи тут, виявилася чмом, яке не вірить ні в дружбу, ні в кохання. Як виявилося, вона ніколи не вважала мене своїм другом. Я була для неї лише людиною з якою вона найбільше спілкується. Мені з нею завжди було цікаво спілкуватися, бо вона дуже розумна і знає реально цікаві факти. Проте вона ніколи мене не підтримувала. Я думала все буде добре, думала вона мене підтримає. Ба ні… все про що вона думає це навчання. Інколи я думаю, що теж перетворилася для неї на оту тупеньку дівчинку.

Мені вона гидка. Проте я не можу припинити з нею спілкуватися, адже це стадо поважає всіх лише по їх оцінках, а без неї вони у мене будуть дуже погані.

У моєму минулому класі не мали значення оцінки. Мене там любили такою, яка я є. Тут же усі дівчата (їх 6 включаючи мене) відмінниці. Всі називають мене тупенькою, бо у мене нічого не можна списати. Ба навіть більше я сама у всіх списую…

Привіт усім :) Точніше, привіт нікому, бо ніхто мене тут не почує.

Пишу вам тому, що стала жертвою давки авторитетом у новому класі. Так я знаю, звучить безглуздо. Проте тепер я знаю, що мій колишній клас був ідеальним.

Я не знаю як це сталося і чому я усвідомила це саме зараз… Я стала тихою, замкнутою собі, нездатною сказати жодного слова (бо всі жорстоко насміхаються над моїм голосом), а коли кажу щось слова виходять з мене тихо і невпевненно.