очима мізантропа

Привіт, це я. О ні, не варто, я зовсім не надовго. Не стану навіть скидати куртки після прогулянки холодним літнім вечором. Ти не проти? Я закурю.

Ти знаєш, все змінилось. Вона потрохи втрачає своє, як здавалось, вічне право на резервацію місця в першому ряді моїх думок. А ще, знаєш, наша група розвивається. Нарешті вдалось подолати цей період застою, коли хотілось все покинути. В моєму житті з'явилась дівчина. Вона геть не мій ідеал, я не маю поняття куди прямують наші відносини, але з нею мені дуже добре, чесно-чесно. Не згадаю, коли я переживав щось схоже. Я обожнюю те, як вона дивиться на мене. Не помічаю, як розтягуюсь в широкій посмішці.

Ну ось, не думаю, що мене вистачить на більше поки. Ти, я бачу, як завжди мовчки вислуховуєш. Що ж, я не одмінно повернусь з новою порцією відвертості, а наразі мушу йти. До зустрічі…

Всього лиш якихось 15 годин тому, я писав попередній запис, не бачучи виходу та не знаючи що робити. Уже зараз все здається таким банальним. Відповідь, на питання, яке мене так мучило, я знайшов в своїй підсвідомості та, як би це тупо не звучало, в 20 серії 8 сезону How I Met Your Mother. Як же ж дивно, що вона вийшла саме тоді, коли була найбільше потрібна мені.

Сон, який мені приснився цієї ночі спочатку дуже спантеличив мене. Та чим довше я про нього думав, тим більше розумів його значення. Так, сни мають значення. Вони висвітлюють нашу підсвідомість. А після того, як я переглянув цей епізод, все остаточно стало для мене очевидним.

Пишучи ці рядки, я згадую слова друга, які вчора я пропускав мимо вух, вважаючи, що він не тямить, що говорить. На скільки ж він був правий.
Люди, ніколи не зневірюйтесь, часто вирішення для найскладніших проблеми просто під носом.

Дістало. Це відчуття невизначенності мучить мене днями. Чого насправді ти хочеш? Іноді мені здається, що це все просто гра, в якій програє той, хто перший заговорить про це відкрито. Цей стан підвішеності і навіть залежності мені зазвичай не властивий. Мене нудить від себе, від того, що я пишу це. Проте, припинивше це, я нічого не доб'юся, краще не стане. Бавимось далі.

Дивлюся тобі в очі
Годину не одну.
Позбавившися сну.
Сиджу так цілі ночі.

Вдивляюся в обличчя.
Що звично непорушне.
Бажання відчайдушне.
Знов піднялось з узбіччя.

Ніколи більше час.
Проведенний з тобою.
Вже на настигне нас.
Розділені стіною.

Лиш довгі ці години.
Що рвуть ізсередини.
Усе що в мене є.
Та фото це твоє.

Окай в'юі, ось ми і зустрілись знову. Ні, я не буду тебе засирати гіфками і просто рендомними фото. Ти не будеш буфером цитат псевдофілософів та новомодних авторів туалетної літературки. Як я собі бачу, ти будеш місцем, де я зливатиму думки, які вирують в моїй голові в моменти зміненого стану свідомості.

В минулому пості я обіцяв більше конкретики? Отримуй. Сьогодні повернувся до Луцька після першого тижня другого семустру в НУЛП. Відразу ж засіли з найкращими друзями (і не лише) в найближчій піцерії. Атмосфера, як завжди — шикарна. Коли всі розходились і ми проводили чергову подругу, я почав усвідомлювати той контраст між містами. Луцьк і Львів — два різні світи. І, що найцікавіше, виділити краще я просто не в змозі. Дивно. Завжди був переконаний, шо Луцьк не вартий і підошви Львова. Та все змінюється з часом. Змінився і я. З цією думкою я і почалапав по засніженій дорозі додому. Як же розбігається мій світогляд зі світоглядом Ігоря трьохрічної давності. Я мало досяг з того, що планував. Частково, я став тим, ким зарікався ніколи не бути. Життя.

І поки я перебуваю в цьому стані. Мабуть, напишу їй . Так, сьогодні я запрошу її .

Ну що ж, от і настав час забивати тебе контентом, в'юі. Не знаю чому так відтягував цю мить. Хоча зараз і не ідеальний момент для початку виливання сюди своїх заплутаих думок, я, чомусь, все ж почав. В навушник звучить фанк. Не мій улюблений жанр, проте саме ця музика змушує мене зараз ритмічно тріскотіти по клавішам. Мабуть, немає сенсу розпинатись отак зразу, оскільки нічого особливого, ніби й не відбувається прямо зараз. Але й залишати пост не хочу пустим. Втісню в ці кілька рядочків думку, підтвердження якій я отримую мало не щоденно.

" Ніколи не очікуй, шо все буде чудово і ніколи не розчаруєшся". Банлальщина, подумаєте ви. Що ж, певною мірою це так. Але мені часто доводиться забувати навіть про такі банальні речі. Я можу йти по вулиці з ідіотською усмішкою, плануючи якусь подію та уявлюючи її розвиток. А дарма. Розсміши б-га своїми планами. Не доведеться довго чекати, при першій же нагоді життя жбурляє купу багнюки прямо мені в лице. Так і всі залишки мого дибільного вишкіру відразу ж зникають. До наступної помилки. Так що, при можливості, не пускайте те, що може залежати від вас, на самоплин. Особливо те, що дійсно цінне та важливе. Як я зробив це з нею. Хоча, хто зна. Можливо, ще не все втрачено.

Отака от своєрідна сповідь. В наступному пості обіцяю більше конкретики.

А голова пуста.
Лиш алкоголь та дим.
" Тепер ти сам. Один. "
Не втримали вуста.

Роблю іще ковток.
Вже значення не має
" Скоріше, вже світає.
Давай."Ще один крок.

Цього не мало бути.
І статись не могло.
Вже пізно. Не забути.
Між нами що було.

Ковтнувши ще разок.
Роблю фатальний крок.
За поручні моста.
А голова пуста.

Періодично додаватиму щось зі свого.