@voldemortik
VOLDEMORTIK
OFFLINE

Highway to hell

Дата регистрации: 25 апреля 2012 года

Жить — это значит: постоянно отбрасывать от себя то, что хочет умереть; жить — это значит: быть жестоким и беспощадным ко всему, что становится слабым и старым в нас, и не только в нас.


Выбрал свой путь — иди по нему до конца. (А.Гитлер)

Всегда остается возможность выйти из дому на
улицу, чья коричневая длина
успокоит твой взгляд подъездами, худобою
голых деревьев, бликами луж, ходьбою.
На пустой голове бриз шевелит ботву,
и улица вдалеке сужается в букву "У",
как лицо к подбородку, и лающая собака
вылетает из подоворотни, как скомканная бумага.
Улица. Некоторые дома
лучше других: больше вещей в витринах;
и хотя бы уж тем, что если сойдешь с ума,
то, во всяком случае, не внутри них.

Бродский Йосиф

Ты становишься на углу оживленной улицы и представляешь, что тебя здесь нет.
Вернее, тебя нет вообще. Пешеходы идут, сигналят машины, открываются двери магазинов, сменяются пассажиры на остановке. То есть в принципе мир продолжает жить и без тебя.
Понимать это больно. Но важно.

Сергей Бодров

Если в вечер пятницы ты сидишь дома и не знаешь куда себя деть, то значит у тебя просто нет друзей, да и ты мудак еще тот, и вообще все хуево.

ахаха пичалька кароче

Мені нарешті більше не болить,
Не хочеться кричати як востаннє.
Перечекала марево століть,
Поки життя звільнилось від чекання.

Ну а тепер відчинене вікно,
Тривожно… Але хочеться шукати.
Не забувається те, що було давно,
Бо іноді так хочеться згадати…

На диво, відчувається тепло,
Коли згадаєш щастя шелест,
Здається, що то було так давно,
Але в душі зостались вічні щеми…

Але життя живеться і біжить,
І ти за ним частенько не встигаєш.
Боїшся. Зимно. Знову заболить.
Та, тим не менше, все ж таки палаєш.

Таня Самадова

Отак пройду крізь твій великий подив,
не зачеплюсь об лагідні слова.
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її - й жива.

У тебе з вуст пашіло біле полум'я.
Аби ж то й окошилося на тім.
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалася тінь.

Таким лишивсь. А я піду у зливи.
Молитись пням… Такі тотальні пні…
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.

© Ліна Костенко

мне надо отвлечься

фаааак

почему именно сейчас? почему?!

почти 3 года нихрена такого не было и тут! бля

«В молодости я требовал от людей больше, чем они могли дать: постоянства в дружбе, верности в чувствах. Теперь я научился требовать от них меньше, чем они могут дать: быть рядом и молчать. И на их чувства, на их дружбу, на их благородные поступки я смотрю как на настоящее чудо – как на дар Божий.»

Альбер Камю «Альбер Камю. Записные книжки»

Вальс - це така штука

коли заломлюються руки

коли плутаються ноги

і це не танець

Вальс - це вихор

ми так живемо, нам

крутиться в голові,

щось завжди нас веде

хтось нас веде

у небуття

Що чекати від життя?

Хтось тримає тебе за руку

в рукавичці

невпевнено і, може,

скоро стихне музика

і замовкне усе.

Вітер жадібно загуде

та й по всьому.

Ми живемо вальсом,

Ми повільні і штучні.

Треба завжди тримати спину рівно,

і слухати ритм.

Та навіщо?

Нам лінь думати,

Наші душі голодні,

А пальці завжди холодні,

Ми бродимо, наосліп

як щенятка

А треба повільно,

розраховувати кроки.

Наше життя - як вальс,

та його не опануєш ні за які роки.


(с) Катерина Родак

А люди всегда думают, что они видят тебя насквозь. Мне-то наплевать, хотя тоска берет, когда тебя поучают — веди себя как взрослый. Иногда я веду себя так, будто я куда старше своих лет, но этого-то люди не замечают. Вообще ни черта они не замечают.

Джером Д. Сэлинджер "Над пропастью во ржи"

Блок А. А. "Незнакомка "

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный
Бесмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной
Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
" In vino veritas!" кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.

«Я начала ценить время. Нет ничего удивительнее в жизни, чем время. Не думаю, чтобы у современных людей его было достаточно. В детстве и юности мне страшно повезло именно потому, что у меня было так много времени. Просыпаешься утром и, даже прежде чем открыть глаза, радостно предвкушаешь:
" Интересно, что я сегодня буду делать? "
Просыпаясь, я всегда испытывала самое естественное для всех нас чувство:радость жизни, может быть, неосознанную. Вы живeтe, и открываете глаза, и наступает новый день; каждый следующий шаг в вашем путешествии в неизведанное - в этом увлекательном путешествии - и есть ваша жизнь. И дух захватывает не обязательно от того, что это вообще жизнь, но от того, что это ваша жизнь. Одно из величайших таинств существования - наслаждение преподнесенным вам даром жизни.»

Агата Кристи «Агата Кристи. Автобиография»

Зачем я не птица, не ворон степной,
Пролетевший сейчас надо мной?
Зачем не могу в небесах я парить
И одну лишь свободу любить?

На запад, на запад помчался бы я,
Где цветут моих предков поля,
Где в замке пустом, на туманных горах,
Их забвенный покоится прах.

На древней стене их наследственный щит
И заржавленный меч их висит.
Я стал бы летать над мечом и щитом,
И смахнул бы я пыль с них крылом;

И арфы шотландской струну бы задел,
И по сводам бы звук полетел;
Внимаем одним, и одним пробужден,
Как раздался, так смолкнул бы он.

Но тщетны мечты, бесполезны мольбы
Против строгих законов судьбы.
Меж мной и холмами отчизны моей
Расстилаются волны морей.

Последний потомок отважных бойцов
Увядает среди чуждых снегов;
Я здесь был рожден, но нездешний душой…
О! зачем я не ворон степной?..

М.Ю. Лермонтов

Я більше не можу сидіти у цьому душному коридорі… мої думки поглинула сірість і приреченість цих білих стін. Я дивлюсь на свої пальці, я намагаюсь зосередитись на них. Зараз мої пальці – це найважливіше в моєму житті… я не хочу думати про інше. Інше, воно з'їдає мене зсередини… воно простягає до мене свої чорні лапи, висмоктує з мене все живе. Воно хоче напоїти мене своєю отрутою, та я вивертаю голову..поки ще в змозі. Знову мої руки, я так довго не витримаю. Чому вони мовчать? Якась невидима плівка відгородила мене від життя… я ніби ще тут, ще чую биття свого серця… чи це барабанний стукіт смерті? Та вона прийде не за мною… я в тій черзі стою далі…трішки далі. Я відчуваю, як мене огортає страшна хвиля невідомості, я не хочу втонути в ній. Намагаючись втекти від цього, я переміщаю себе на іншу лавку..тут краще. Тут я далі, огорожа міцнішає…але ще трішки і вона впаде. Це буде такий голосний звук, що я закричу…я буду кричати вічно. Ті рани, які мені завдасть та огорожа, що ще тримається в мені, вони будуть кровоточити, і я, хриплим від вереску голосом, буду благати і молити Бога повернути мені ту надію - міцну фортецю моєї душі. А поки що надія живе в мені, і віра огорнула мене якимось неміцним панциром…але я триматимусь за нього до кінця.

Кінець? Коли настане кінець? Ні, я не думаю…я просто не можу думати про це. Мої розгублені очі дивляться у білі двері…я розумію що за цією білизною приховується вся чорнота світу. Я просто усвідомлюю це, від Неї неможливо втекти. Ми бігли, ми бігли так довго, що натерли криваві мозолі. Ми бігли до світла, а знайшли темряву. Ми бігли з надією, а прибігли з відчаєм. Ми були готові бігти вічно, та впали, наткнутись на перший камінь. Ми б могли постаратись краще…та все марно…мої думки занадто неживі. Тепер переді мною лише двері… скоро вони відчиняться і я почую ЇЇ аромат, ЇЇ пронизливий холод. Але поки що двері міцно зачинені і я тут.. я один. Я намагаюсь заглибитись у найглибші нетрі своєї пам'яті і відмотати моменти. Ми живемо моментами, я живу моментами. Лише це рятує мене від крику.…ті спогади…я перемотую, ставлю на паузи, передивляюсь сотні разів. Щось ніби гасне у мені…те, що ніколи не запалиться знову. Коли прийде Вона, то усе, що там всередині мене…всі почуття, усе – воно зникне, розплавиться, розсіється. Так буває у природі, коли ураган проноситься над цілими містами, над красивими садами і городами і змітає за собою всі сліди минулого життя. Так буде зі мною…я це знаю, я впевнений. Мої руки трясуться, я боюсь…я знову хочу тікати. Але ті сірі стіни, вони вже в мені… вони все ближче і ближче…вже важко дихати, мене стиснуло зі всіх боків. Це саме той момент…ні, я не хочу! Я не зможу!

Мої очі благально дивилися на того, хто відкрив двері Їй…він не винен, вона сама би їх відкрила…може, ще і раніше. Він щось говорив, ті важкі слова чорним каменем лягли на пої плечі, я знесилений. Хтось підходить до мене…ні, ні..не рухайте. Я мушу сам…я підводжуся і, ковтаючи гіркі сльози, підходжу до ліжка – до ЇЇ улюбленого місця винесення вироку. Той вирок був занадто важким…чому він? Чому?! Я ніколи не спитаю в неї…Вона пішла..тут лише ми удвох. Я і маленьке бліде тільце…я беру його за руку і сльози потоком вириваються з мене. Я оплакую життя…оплакую той біг…нічого більше не повернути. Усвідомлення –це найгірша життєва кара і часто краще чогось не знати, ніж відчувати, як ніби сотні ножів безперестанку втикають тобі у груди…але немає болю…це не біль…це пустка, замість почуттів пустка. Найгірше- це не відчувати Нічого. Я не можу більше плакати…так нечесно… він би не хотів, щоб татко плакав…Я сідаю біля його колін і вдивляюсь у кругленьке личко: щось нове з'явилось у цьому обличчі…немає страху…немає жаху. Спокій…

Темрява проковтнула мене. Як безкінечний коридор, без жодного ліхтарика, без права розвести вогнище. І так буде вічність. Я готовий.

Ті миленькі пальчики…ті вуста….вони ніколи не засміються, Вона забрала цей сміх. Вона…я знайду, колись обов’язково знайду і візьму ЇЇ під руку. Вона відведе мене до нього…колись. А поки що Щось дряпає мене зсередини, з'їдає мої нутрощі..я майже не дихаю, я майже не живу. Цей пульс – це омана, це ЇЇ ігри. Я чую ЇЇ, вона вже поряд…вона тепер навіки йтиме зі мною пліч-о-пліч, аж поки не згасне остання іскра, не вигорить остання лапмочка моєї віри.

Я люблю тебе, синочку. Мої губи шепчуть тобі ці слова…я грію твої холодні руки…Тато тут, все буде добре…Не буде боляче, ні, ніколи. Татко завжди буде тебе захищати..Хочеш, підемо разом на футбол? А хочеш, я куплю тобі повітряну кулю і багато морозива? Та я для тебе все, я для тебе все зроблю…

Я чую ЇЇ сміх..вона ще сміє насміхатись?! Що тобі треба?! Невже тобі мало? Ти забрала у мене найцінніше..ти вирвала мені серце і жадібно з'їла його, смакуючи кожний шматочок. Я ненавиджу тебе…а з тобою і себе. Ти моя тепер вічна супутниця…Ти вже давно осіла в мені, я чекаю на твою руку… подай мені руку. Та не смійся ти! Походи трохи поруч, а потім забери мене до нього?…Обіцяєш? Ти мені винна…Я тепер встану на ноги, встану для того, щоб прийняти тебе з піднятою головою, у найкращому костюмі, щоб ти більше не побачила мене у сльозах на підлозі, щоб ти більше не запхала свої вологі бридкі пальці мені у душу. Я подам тобі руку… та душу не чіпай. Нехай вона залишиться з Ним. Я чекаю на тебе, я лишив собі мужність, щоб подивитись тобі у вічі. Та чи витримаєш ти мій погляд, чи не будеш боятися подивитись в очі знесиленому батькові, чию дитину ти позбавила можливості існувати? Я чекаю на тебе, Смерть, і я знаю, що ти не встоїш перед моїм за запрошенням, і колись твоя бридка рука постукає у мої двері.. це буде стукіт ста грім..а потім буде спокій, довгожданий спокій. Я чекаю на Смерть, це єдине, що тримає в мені життя.

Я щасливий лише тому, що моя музика надихає молодих хлопців діяти, зізнаватись у коханні, а у дівчат викликає неймовірні емоції, а деколи і сльози.
(с). Святослав Вакарчук

правдааа

Дивлюся у вікно, за вікном дощ, почуваюся, як в акваріумі. Машини, як рибки у Матісса, плавають кольорові. © Ліна Костенко "Записки українського самашедшого"

VOLDEMORTIK

Самые популярные посты

14

Александр Блок Есть минуты, когда не тревожит Роковая нас жизни гроза. Кто-то на плечи руки положит, Кто-то ясно заглянет в глаза...

12

Я вас любил. Любовь еще (возможно, что просто боль) сверлит мои мозги. Все разлетелось к черту на куски. Я застрелиться пробовал, но с...

11

Борис Пастернак УЧИСЬ ПРОЩАТЬ Учись прощать, молись за обижающих, Зло побеждай лучом добра, Иди без колебаний в стан прощающих Пок...

11

Ах, обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад!

11

Очень часто, если черты мужского характера у мужчины слабы, потому что эмоционально он остался ребенком, он будет стараться компенсироват...

11

Анна Ахматова Я научилась просто, мудро жить, Смотреть на небо и молиться Богу, И долго перед вечером бродить, Чтоб утомить ненужну...