Я більше не можу сидіти у цьому душному коридорі… мої думки поглинула сірість і приреченість цих білих стін. Я дивлюсь на свої пальці, я намагаюсь зосередитись на них. Зараз мої пальці – це найважливіше в моєму житті… я не хочу думати про інше. Інше, воно з'їдає мене зсередини… воно простягає до мене свої чорні лапи, висмоктує з мене все живе. Воно хоче напоїти мене своєю отрутою, та я вивертаю голову..поки ще в змозі. Знову мої руки, я так довго не витримаю. Чому вони мовчать? Якась невидима плівка відгородила мене від життя… я ніби ще тут, ще чую биття свого серця… чи це барабанний стукіт смерті? Та вона прийде не за мною… я в тій черзі стою далі…трішки далі. Я відчуваю, як мене огортає страшна хвиля невідомості, я не хочу втонути в ній. Намагаючись втекти від цього, я переміщаю себе на іншу лавку..тут краще. Тут я далі, огорожа міцнішає…але ще трішки і вона впаде. Це буде такий голосний звук, що я закричу…я буду кричати вічно. Ті рани, які мені завдасть та огорожа, що ще тримається в мені, вони будуть кровоточити, і я, хриплим від вереску голосом, буду благати і молити Бога повернути мені ту надію - міцну фортецю моєї душі. А поки що надія живе в мені, і віра огорнула мене якимось неміцним панциром…але я триматимусь за нього до кінця.
Кінець? Коли настане кінець? Ні, я не думаю…я просто не можу думати про це. Мої розгублені очі дивляться у білі двері…я розумію що за цією білизною приховується вся чорнота світу. Я просто усвідомлюю це, від Неї неможливо втекти. Ми бігли, ми бігли так довго, що натерли криваві мозолі. Ми бігли до світла, а знайшли темряву. Ми бігли з надією, а прибігли з відчаєм. Ми були готові бігти вічно, та впали, наткнутись на перший камінь. Ми б могли постаратись краще…та все марно…мої думки занадто неживі. Тепер переді мною лише двері… скоро вони відчиняться і я почую ЇЇ аромат, ЇЇ пронизливий холод. Але поки що двері міцно зачинені і я тут.. я один. Я намагаюсь заглибитись у найглибші нетрі своєї пам'яті і відмотати моменти. Ми живемо моментами, я живу моментами. Лише це рятує мене від крику.…ті спогади…я перемотую, ставлю на паузи, передивляюсь сотні разів. Щось ніби гасне у мені…те, що ніколи не запалиться знову. Коли прийде Вона, то усе, що там всередині мене…всі почуття, усе – воно зникне, розплавиться, розсіється. Так буває у природі, коли ураган проноситься над цілими містами, над красивими садами і городами і змітає за собою всі сліди минулого життя. Так буде зі мною…я це знаю, я впевнений. Мої руки трясуться, я боюсь…я знову хочу тікати. Але ті сірі стіни, вони вже в мені… вони все ближче і ближче…вже важко дихати, мене стиснуло зі всіх боків. Це саме той момент…ні, я не хочу! Я не зможу!
Мої очі благально дивилися на того, хто відкрив двері Їй…він не винен, вона сама би їх відкрила…може, ще і раніше. Він щось говорив, ті важкі слова чорним каменем лягли на пої плечі, я знесилений. Хтось підходить до мене…ні, ні..не рухайте. Я мушу сам…я підводжуся і, ковтаючи гіркі сльози, підходжу до ліжка – до ЇЇ улюбленого місця винесення вироку. Той вирок був занадто важким…чому він? Чому?! Я ніколи не спитаю в неї…Вона пішла..тут лише ми удвох. Я і маленьке бліде тільце…я беру його за руку і сльози потоком вириваються з мене. Я оплакую життя…оплакую той біг…нічого більше не повернути. Усвідомлення –це найгірша життєва кара і часто краще чогось не знати, ніж відчувати, як ніби сотні ножів безперестанку втикають тобі у груди…але немає болю…це не біль…це пустка, замість почуттів пустка. Найгірше- це не відчувати Нічого. Я не можу більше плакати…так нечесно… він би не хотів, щоб татко плакав…Я сідаю біля його колін і вдивляюсь у кругленьке личко: щось нове з'явилось у цьому обличчі…немає страху…немає жаху. Спокій…
Темрява проковтнула мене. Як безкінечний коридор, без жодного ліхтарика, без права розвести вогнище. І так буде вічність. Я готовий.
Ті миленькі пальчики…ті вуста….вони ніколи не засміються, Вона забрала цей сміх. Вона…я знайду, колись обов’язково знайду і візьму ЇЇ під руку. Вона відведе мене до нього…колись. А поки що Щось дряпає мене зсередини, з'їдає мої нутрощі..я майже не дихаю, я майже не живу. Цей пульс – це омана, це ЇЇ ігри. Я чую ЇЇ, вона вже поряд…вона тепер навіки йтиме зі мною пліч-о-пліч, аж поки не згасне остання іскра, не вигорить остання лапмочка моєї віри.
Я люблю тебе, синочку. Мої губи шепчуть тобі ці слова…я грію твої холодні руки…Тато тут, все буде добре…Не буде боляче, ні, ніколи. Татко завжди буде тебе захищати..Хочеш, підемо разом на футбол? А хочеш, я куплю тобі повітряну кулю і багато морозива? Та я для тебе все, я для тебе все зроблю…
Я чую ЇЇ сміх..вона ще сміє насміхатись?! Що тобі треба?! Невже тобі мало? Ти забрала у мене найцінніше..ти вирвала мені серце і жадібно з'їла його, смакуючи кожний шматочок. Я ненавиджу тебе…а з тобою і себе. Ти моя тепер вічна супутниця…Ти вже давно осіла в мені, я чекаю на твою руку… подай мені руку. Та не смійся ти! Походи трохи поруч, а потім забери мене до нього?…Обіцяєш? Ти мені винна…Я тепер встану на ноги, встану для того, щоб прийняти тебе з піднятою головою, у найкращому костюмі, щоб ти більше не побачила мене у сльозах на підлозі, щоб ти більше не запхала свої вологі бридкі пальці мені у душу. Я подам тобі руку… та душу не чіпай. Нехай вона залишиться з Ним. Я чекаю на тебе, я лишив собі мужність, щоб подивитись тобі у вічі. Та чи витримаєш ти мій погляд, чи не будеш боятися подивитись в очі знесиленому батькові, чию дитину ти позбавила можливості існувати? Я чекаю на тебе, Смерть, і я знаю, що ти не встоїш перед моїм за запрошенням, і колись твоя бридка рука постукає у мої двері.. це буде стукіт ста грім..а потім буде спокій, довгожданий спокій. Я чекаю на Смерть, це єдине, що тримає в мені життя.