Наша стомлена пам’ять нікому нічого не винна

— Ви не бачите очевидного.

— А навіщо мені бачити очевидне, коли я можу відчувати неймовірне?

Все твоє життя - це боротьба з системою. Причому ти з нею, курва, борешся, а вона на тебе навіть уваги не звертає.

Знаєш я тобі колись писала,
Вірила в світло в кінці тунелю,
Горобців з підвіконь зганяла,
Й ночувала в Донецьку в готелі.

Я хотіла відчути подих
Близько-близько, на вушку чи шиї,
Я хотіла пройти крізь спомин,
Як вода між фарбами мрії.

І шукала в лісах порядку
Чесно вірила, що є безмежність,
Розгрібала руками гальку,
Щоб знайти в дірках незалежність.

Бувають люди, які ніколи не плачуть. Бувають люди, які відмовилися від сліз і забороняють собі плакати. Буває, що люди плачуть лише усередині сльозами, яких не видно, і ці сльози дуже болючі.
Сльози не витікають, вони залишаються там, усередині. Люди ходять по вулицях і носять у собі озера сліз, і ніхто про це навіть не підозрює.

губи липкі від липневих ягід
пальці липкі від твоїх секретів..
ми з моря чекали погоди в пагоді
зайвим вважаючи кожного третього
крайнім лишався з нас кожен другий
друзями були і трохи коханцями
мали ми скрипку й чарівний бубен
бавились стафом і бальними танцями
грались на зміну в кота і мишку
брались за ролі поета і пасії
вдвох написали веселу книжку
вдвох збудували невидиму азію

ягоди наші ростуть у гіпофізі
пагода наша – зліва де серце
з моря погода нам зрештою пофігу
ми самостійно виношуєм сенси
і самосійні у нас психоделіки
і саморобні наші нірвани
ми ще збудуємо дві-три америки
і атлантиду під океаном

всього нам мало – такі ми жадібні
все у нас є – і любов і липень
сипляться ягоди з вікон пагоди
губи до губ безнадійно липнуть
ми найкрутіші на світі коханці
і нероздільні і невмирущі
тісно сплітаються наші пальці
смачно кохаються наші душі