Історія України

Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.

Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий “отверз уста” “німим братам своїм” і заповів нам жити “в своїй хаті”, де “своя й правда, і сила, і воля”.

Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.

Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому “вольності”, слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.

Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.

Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!

Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.

Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.

Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми “копачами”.

Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, “накопування”, “прихватизація”, дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.

А що ж ми, “маленькі українці”, одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство “не так тіїх панів, як тіїх підпанків” (Шевченко), а хто й наругу “пропорційної” до них влади.

Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій “трудовий кодекс”.

У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.

У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.

І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер “мирні” і “щасливі” міста і села – страшні наші “херсони”! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.

Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як “ощасливлює” жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати.

“Німці такого під час окупації не витворяли”, – так тепер кажуть про “рідну” владу старожили Києва.

Зрозуміло, не від щасливого життя щороку з карти України зникають до тисячі сіл і хуторів. Лише цвинтарі стрімко розростаються, у два-три рази розповзлися за старі межі, йдемо передчасно до ями. До півмільйона щороку. А ще мільйони – і заради шматка хліба, і в пошуку просвітку в цьому житті – подалися в найми по усьому світу. Діти ж їхні при живих батьках застаються дома сиротами й напівсиротами.

Чому ж так? Звідки це горе? І куди ми взагалі йдемо? Очевидно, і вже давно зрозуміло – не туди. Не тією дорогою. Не за тими керманичами. Бо у них, лідерів нації, влади, у так званої еліти не так крається серце за Україну, за свій народ, як у Тараса Шевченка.

Бо вони, як писав Кобзар, люблять на братові шкуру, а не душу. А ще народна приказка каже: любив вовк кобилу та й зоставив хвіст і гриву. Отакою є, з дозволу сказати, “любов” наших нових господарів життя (як вони самі себе почувають) до свого народу, до своєї країни.

Отака їхня “любов”, звісно, не має нічого спільного з тією, з якої починаються патріотизм, національна ідея як така, служіння своєму народові. Отож треба визнати, що саме з відсутності у керманичів держави, бізнесової й політичної еліти національної ідеї, любові до України, яка передбачає й турботу про благо народу, тривають і перманентно загострюються політичні, соціально-економічні, фінансові, газові, бензинові, хлібні, м’ясні, молочні й інші кризи.

Подолати цей безлад, біду і бідність основних верств народу, розбудувати сильну незалежну державу, вийти на цивілізаційно-стовповий шлях соціального прогресу та благополуччя – ось що сьогодні означає любов до України, ось у чому суть національної ідеї.

А що робить для цього влада? Прикрившись ширмою світової кризи, вкупі зі своїми бізнес-патронами, вкотре так пограбувала і заощадження, і скромні доходи населення, як ніхто й ніде у Європі та цивілізованому світі. Якщо хто й сподівався останніми роками, взявши кредити, зіп’ятись на ноги, зажити по-людськи, то тепер згадують Кобзаря: “Добра не жди…”.

А ми – “славних прадідів правнуки погані”? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?

Очевидно, нам потрібно змінювати владу, яка не виправдала довіри народу, по-іншому будувати державу й суспільство, за іншими законами. Пригадаймо – за Мудрого князя Ярослава з’явилася на нашій землі “Руська правда” – справедливий закон.

І піднялася, розквітла Русь Київська – найбільша на той час держава Європи, зібрана й охрещена якраз перед тим Володимиром Великим. Було також колись – не стерпів кривди козак Хмель на хуторі Суботові, махнув шаблею від Запорожжя й піднялася вся козацька Україна. І здолала чужу неправду, й здобула волю…

А хіба ми не розуміємо, що настав час писати “Українську правду” – народний Основний Закон? Хіба не ми, не громада, не громадянське суспільство маємо контролювати владу? У козацьких республіках Запорізької Січі та Гетьманської України вся влада була виборною та щорічно звітувала громаді. А хто не справлявся – того на гарматний постріл від влади.

Ще раніш, у Русі Київській, народне віче могло зняти і навіть вигнати з міста будь-якого чиновника, аж до самого князя, якщо вони зловживали владою. Щоправда, щодо князя існувало одне застереження – за згодою його війська (дружини). Отож, коли у народу і війська були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.

Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої “Української правди”. Про це мріяв і Тарас Шевченко, коли ставив питання – а чи діждемося свого Вашингтона “з новим і праведним законом”?

Мабуть, знайдуться серед нас сучасні чи то Ярослав Мудрий, чи то Пилип Орлик, чи то інші мудрики та орлики. Беріться хутчіш за діло, пишіть новий і праведний Основний Закон, бо “народ замучений мовчить” не вічно. Вийде з будь-якого Суботова-Щасливого-Мирного ще один рішучий Богдан – стане за ним новий український Майдан.

Треба і все робити для цього, яким би не був важким щоденний труд і піт. А якщо виникне потреба захистити Україну, то кожен з нас має бути готовим сказати сам собі, як і Тарас Шевченко: “За неї душу положу”. Ось у чому повний зміст національної ідеї – не тільки любити Вітчизну, працювати задля її блага, а й бути готовим захистити її, навіть ціною власного життя.

х х х

Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: “Я так її, я так її люблю…”. І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.

Сьогодні понад 2,5 млн осіб українського походження мешкає за межами Радянського Союзу. З точки зору етнічної самосвідомості їх можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину три, чотири навіть п'ять поколінь тому. Як правило вони не розмовляють українською мовою, мало або зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про сої національні відтоки. Представники іншої групи - ті, хто порвав зв'язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, - знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група - невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після другої світової війни, та їхніх дітей, а також окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Протягом двадцятого століття мільйони українців покинули свої домівки у пошуках кращого життя на чужині. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини. Величезна кількість східних українців пересилилась або була переселена на Урал. Залишаючись у територіальних межах Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу, вони не були емігрантами у традиційному значенні цього слова. Західні українці, навпаки, прямували на захід, до Нового Світу, де їм довелося зіткнутися не лише із незнайомою землею, а й із незвичними для них політичними, соціально-економічними та культурними явищами. Саме до них, як правило, й прикладається назва "українські емігранти". Інші українці покидали свою батьківщину в першу чергу через політичні обставини. Не визнаючи радянської влади, вони ставали вигнанцями. У загальному потоці українських емігрантів, що їх і досі прибиває до чужих берегів, можна з певністю виділити три великі хвилі.

У перші десятиліття свого існування радянський режим виявив себе як найбільш радикальний і новаторський у світі. Проте до 60-х років типовою ознакою його внутрішньої політики став крайній консерватизм. Побоюючись непередбачених і небажаних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти - у дещо м'якшій формі - ту систему, яку створив Сталін. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українців рішення. А русифікація, спрямована на те, щоб тримати вкупі численні народи СРСР, не тільки продовжувався, а й посилювалася.

Але навіть всемогутньому і всюдисущому радянському адміністративному апаратові виявилося не під силу здійснювати повний контроль над суспільством. Серед інтелігенції йшло бродіння - річ неможлива в сталінські роки. Ще більшою несподіванкою стало те, що погляди й політика партійного керівництва України цілком очевидно, хай і на нетривалий час, відхилилася від політичного курсу Кремля. Хоч радянська система лишалася цілком непорушною, серед населення зростав скептицизм щодо її ефективності й особливо здатності піднести рівень життя. До середини 80-х років необхідність змін стала незаперечною й гострою. Відтак радянська олігархія обрала з-поміж себе людину для запровадження поступових реформ. На Україні вони відбувалися дуже повільно і в обмежених масштабах. Але досить було й того, що визнавалися далеко не розв'язаними багато політичних, культурних та економічних проблем, про розв'язання яких раніше оголошував режим.

Смерть Сталіна відкрила нову добу в радянській історії. Виснажливий, марнотратний, нераціональний метод правління за допомогою терору та примусу не можна було застосувати протягом необмеженого часу. До змін прагнула навіть радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорстокого сталінського контролю. Суттєва важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності. Але в міру того як Кремль обережно послабляв хватку, знову виринали проблеми, ніби вже раніше розв'язані, й наступники Сталіна у пошуках нових рішень нерідко породжували й нові проблеми. Хоч відступ від сталінізму й пошуки свіжих підходів у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу, на Україні ці зміни були особливо численними й вартими уваги.

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла економічна і політична вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися у межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, та і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України.

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах - від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак, застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж, що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний період національне питання лишалося не розв'язаним; із зростанням напруженості між панівними націями та утисненими меншинами воно ставило вибухонебезпечним. А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише поглиблювали гостроту ситуації.

Близько 7 млн. українців, в основному колишніх підданих габсбурзької монархії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності. Більшість українців уходили до складу Польщі, Решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни - настільки всеохоплюючі та радикальні, що їх часто називають "другою революцією". Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років відбулося проведення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний переворот означав кінець намаганням прокласти власний "шлях до комунізму". Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, будуть змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн. жителів. Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р. спричинила до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про наміри створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років. Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних груп обмежувалися лише випадками реагування на відкриті виступи проти радянської політичної системи.

Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.

Після більшовицького перевороту революція переросла у громадянську війну. Минули ейфорія, почуття солідарності, масові демонстрації, бурхливі зібрання й гарячі дебати 1917 року. Протягом наступних трьох років у запеклій й безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в Україні і в усій колишній імперії, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій.

Для багатьох українців поява більшовиків у Росії була не лише початком нового жорстокого пореволюційного етапу, а й причиною докорінних змін у їхньому політичному мисленні. Диктаторська природа більшовицького режиму на півночі викликала відразу у багатьох українських діячів і змусила їх відмовитися від позиції збереження автономних, федералістських стосунків із Росією. Відтепер незалежність стала їхньою метою. Проте серед українців, як і серед інших народів колишньої імперії, виникало дедалі глибше розмежування щодо ряду цілей і шляхів їх досягнення. До того ж майже кожна сторона, що брала учать у громадянській війні, прагнула підпорядкувати собі Україну з її природними багатствами та стратегічним розташуванням. Тому після затишшя, зумовленого німецькою окупацією, Україна стала ареною найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни.

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. Солдатів, з яких 10 млн загинуло і 20 млн було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Віна набула не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у колісницю війни. Зростаючі втрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини, Турецької та Австро-Угорської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та Сполученими штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на самознищення.

Першою під тиском війни розвалилася Російська імперія. Не було чогось несподіваного в тому, що її кінець супроводжувався швидким піднесенням різних російських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав'язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економічного й політичного устрою. Але багатьох здивувало й те, що зовні слухняні неросійські народи колишньої імперії також почали вимагати права влаштувати свою долю на власний розсуд. Тому поширений погляд на революцію 1917 р. як на титанічну битву класів у Росії не дає адекватного розуміння подій на Україні: тут вибухнула українська революція, що за своєю природою була як національною, так і соціально-економічною.

Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціально нерозвинутому, культурно нерухомому й політично слабкому суспільству реформи законодавства, а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії конституційні реформи ХІХ ст.? До кінця ХІХ ст. західні українці вже мали великі здобутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспільними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадянської діяльності, то основним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того як мобілізували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася конфронтація між ними.

На початку ХІХ ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років, стали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція - його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово від простого висунення пропозицій й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, відаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця довоєнна мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку ХХ ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Протягом ледь не всього ХІХ ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес зміни, а саме - промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машин. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалося такою, якою вона була протягом тисячоліть, - хліборобами. Але нарешті розвинувшись наприкінці ХІХ ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей - однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою - традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття ХХ ст.