Я десь тут.
В тумані.
Замкнена вся в собі.
Вся на кордоні переламаного періоду.
Так зачиняються одні двері, аби відкрити інші.
Так трішки сходиться з дороги.
Так повертається в іншу в сторону.
Так йду в невідомість.
Знаю, що точно збагну хто я, коли остаточно покінчу з цим.
Не знаю, як в дитинстві я навчилась ходити так рано, зараз же й «крок ступити не можу без опори».
І хвала всьому, що мій Максим - моя головна підтримка і допомога, і слово, і думка, і захист, і ніжність, і мож все.