Кинжал з руків’ям-голубом, такий же медальйон на срібному ланцюжку, та листок паперу.
Вміст коробки був незрозумілий мені так само, як і той факт, що отримав я її рівно через рік після зникнення дідулі.
Значить дідуля живий- подумалось мені- можливо він в небезпеці, але живий, тоді потрібно його рятувати.
Пергамент, який додавався до кинжала та медальйону, був запечатаний восковою печаткою з подібним зображенням голуба, але всередені він виявився пустим.
Три дивні речі, з дивної посилки, в дивний час, здавались для мене більше ніж просто чиїмись витівками. Одночасно, вони закривали переді мною двері будь-якого розуміння що діється навколо. І ніхто не в змозі був пояснити що робити з тим всім, був би дідусь він би пояснив. Пергамент не піддавався дешифрації. Вогонь, вода, дзеркала, лупа, раз за разом розбивали мої надії на відкриття тайного змісту.
Відтак мені нічого не залишалось, як придумувати з тих речей історію з логічністю, що хоча б якось пояснила б мені можливий зв’язок між ними та зникненням дідулі.
В глибоких безплідних роздумах я просидів до вечора, аналізуючи кожну дрібницю, але жодного зв’язку, жодної підказки, жодної змоги прочитати явно зашифрований пергамент.
Михайлович!! Поштар єдина нитка яка зв’язує відправника і одержувача.
-Я чекав тебе, правда думав, ти прибіжиш швидше, - сказав Михайлович.- Сідай.
В тьмяній приймальні пошти стояв наготований стіл на двох. По обидва боки дві обдерті дерев'яні табуретки, на одній сидів Михайлович. Яблучний пиріг і чайник - єдине, що стояло на столі. Негусто, але що міг дозволити собі старий поштар, для двох людей того достатньо.
- Ти, напевно голодний, - продовжив Михайлович, - пробуй, сам сьогодні готував.
- Ви знаєте щось про посилку? - Відразу перейшов я до справи.
- Може щось і знаю, але ти їж, пробуй - усміхнувся Михайлович.
Я присів на другу табуретку. Михайлович поклав мені шматок пирога і налив горнятко чаю. Я направду був голодний, бо цілий день сидів і ламав голову над тою посилкою. Ми так просиділи до пізньої ночі в повній тиші, яка гнітила мене більше ніж те, що я ніяк не міг наїстися пирогом.
- Ну що ж, ти прийшов до мене за відповідями і не підеш доки їх не отримаєш. Я зможу тобі їх дати. Витягуй пергамент і кинжал.
- Ви ж не просто поштар?
- Не просто, - усміхнувся Михайлович.
Він взяв пергамент в мене з рук і розгорнув його на столі.
- Написане кров'ю - відкриється кров'ю, - глянув Михайлович в мої очі.- Не боїшся?
- Дороги назад нема.
- Давай сюди руку.
Я підкотив рукав своєї сорочки і поклав праву руку на стіл. Михайлович взяв пергамент і підклав під лікоть, в іншу руку взяв ніж і зробив розріз по передпліччі. Кров подзюркотіла по руці і скапала на пергамент.
- На, приклади, - і простягнув білий рушник.- Все добре? - перепитав він.
Потім взяв пергамент і розмастив кров по всьому листку. Приклав пергамент до вікна і відійшов.
-Йди читай, питання потім.
" Дорогий Марко, в тебе, мабуть, багато питань повязаних з тим, що відбувається зараз довколо тебе. Повір мені, ти зможеш дізнатись всю правду про своє життя, але згодом. Нам потрібно зустрітись. Коли ти прочитаєш цей лист я дізнаюсь. Буду чекати тебе рівно через 12 годин на мості, на сході міста. Одягни медальйон і нехай він завжди оберігає тебе.
З любовю. Твій батько Грегор. "
Дочитавши листа я подивився на годинник, циферблат показував рівно 1 годину ночі. Михайлович кудись зник. На столі ще стояв шматок пирога і записка.
" Марко, ти все дізнаєшся завтра, вибач, однак я не міг розказати тобі те, що ти хочеш знати. Постарайся не спізнитись. Богдан Михайлович
P.S. будь обережний, завжди тримай кинжал при собі. "
Думки роїлися в моїй голові… Батько живий, але ж дід казав, що вони з матір’ю померли під час пожежі в будинку, котрий згорів дотла. Чому мене стільки часу обманювали, для чого стільки тренували? Хто такий Михайлович насправді? Чим вони з дідом займались? Куди пропав дід?
Потік думок перервав гучний гавкіт сусідського собаки і скрегіт хвіртки. Великий собака побіг в темряву.