Поштар неквапливо постукав в двері. Вони на диво швидко відчинилися. З коридору, назустріч паперам, які тримав Богдан Михайлович, простягнулася жилава рука. Розмахом щось черканула на папері і зникла в темряві дверей. Проте ненадовго, бо поштар вже протягував пакунок: коробку розміром як з-під взуття, загорнуту в газету та недбало перемотану скотчем. Руки схопили коробку і так само стрімко затягнули її в будинок.
— Дякую за доставку, Михайлович - хрипким голосом промовили руки і з гримотом двері зачинилися прямо перед носом поштаря.
—Хех, зазвичай ти був привітніший, - сказав Михайлович розвертаючись та почовгав до свого транспорту. Хоча ноги зраджували Богданові, останніх років так п'ять, проте дід ще міг осідлати залізного коня і без поспіху, зигзагами їхати до пошти.
Чесно кажучи, пошта у нас в окрузі дивувала всіх. Старезна хата, під стріхою якої оселились зграя голубів. Звичайне явище в місті, подумаєш, голуби, але там їх було, таки, багацько. Навіть ходили легенди, що пошту приносять саме вони. Та й дядько Богдан, коли ми ще були дітьми, старався всяко цю легенду втілювати у житя. Бувало не приїхав бобік, поламався, чи ще яка біда в дорозі трапилась, і тоді поштар без роботи сідав в парку і починав підгодовувати насінням голубів. От кидає їм насіння тай свариться на них, бідкається, що тепер прийдеться пошту шукати по лісах, полях, а ще якщо ті шибеники впустили листа в річку, то взагалі халепа, не знайдеться ніколи, втрачена пошта.
Богдана я знав давно, він був старим другом мого діда Петра. Часто двоє старих збирались за партією шахів.
Я жив з дідом від самого народження. В добротному двоповерховому будинку. На першому поверсі була кухня, дві кімнати - моя і дідова та маленька вітальня з телевізором.
Другий поверх займав великий тренувальний зал, обвішаний старими мечами, сокирами, списами, луками і арбалетами. Підлога була застелена м’якими матами. Стіни розписані малюнками сцен з лицарських боїв, які напевно історично сягали середньовіччя. Тренування в цьому залі проходили тільки для двох людей. Мій дідусь тренував мене з 6 років. Кожного дня він навчав як тримати меч, відбиватись щитом, стріляти з лука, кидати спис чи просто голіруч дати кому прочухана. Моє навчання тривало довгих одинадцять років, допоки дід не зник.