Вже давно потрібно було написати про музей на фабриці Шіндлера, в якому я була в останній мій візит до Кракова. Але я все не могла зібратися з духом. От через місяць зібралася, пишу.
(якщо раптом хто не знає, про що мова - див фільм "Список Шіндлера")
Почну з кінця. А закінчилося все тим, що я вийшла з музею, сіла на лавку і розплакалась. Було таке враження, що я була у цьому самому пресі, який стоїть при вході до музею, і з мене робили алюмінієву каструлю, а потім відпустили, я прийняла звичну форму, а вся та напруга вилилася у сльозах. А потім мене ще наздогнало відчуття, що це все от прямо тут було, що на місці нових офісних будівель стояли бараки, і в них якось існували люди. Справжні, живі люди.
Музей надзвичайно атмосферний. Цього не описати, не передати словами, тому що там задіяні всі органи чуття, і я настільки занурилася в атмосферу, у своє сприйняття, що ледве усвідомлювала, що поруч зі мною є ще якісь люди, що я прийшла туди не сама і, мабуть, потрібно звертати увагу ще і не супутника (але це майже не виходило, та він не образився, сам у такому ж приблизно стані був).
І ще – музей надзвичайно символічний.
Експозиція починається з фотоальбомів 1939 року. Люди, будинки, театральні афіші, приємна музика. А потім – кімната очікування вокзалу зі скрипучими дерев’яними лавами, великими валізами на підлозі, мерехтінням вагонів і стукотом коліс за вікном. А потім – початок війни: коридор із кам’яними стінами з пробоїнами, свист бомб, гул літаків, і мурахи по спині. А далі – сходинки і звичайний собі під’їзд з дитячим візком у кутку і рядами поштових скриньок на стіні. А в скриньках – похоронки.
В аудиторії Ягеллонського університету на пошкрябаній написами парті лежить польська шляпа і валізка. А на кафедрі – німецька військова фуражка. На стіні – наказ про закриття університету польською і англійською. В кімнаті лунає той же наказ німецькою.
В коридорі – величезні нацистські прапори, розвішані у шаховому порядку. Причому висять вони так, що кожен займає трохи більше половини коридору. І щоб пройти, треба лавірувати, інакше ніяк. Розумієте, да. І на підлозі плитка зі свастикою.
Далі – трамвай. Звичайний синьо-білий трамвай навіть з водієм. Тільки на боці трамваю білою фарбою написано, що євреям ним їздити заборонено.
Далі – тюремні камери з наручниками, протоколами допитів, листами, фотографіями. І чується кашель, дзвін металу, хтось тихо перемовляється, хтось плаче… А якщо спуститися по сходах, можна побачити товсті дубові двері з маленьким смотровим отвором. Тільки в нього нічого не видно: темрява. А з-за дверей чути, як тривожно перемовляються між собою люди. Ніби вони там і зараз.
Гетто – темнота і замурованість. Темні коридори із стінами, що імітують ті, якими було обгороджене краківське гетто. А на стінах – уривки із щоденників дітей. Дітей, які знають, як робиться колючий дріт, бо самі його і роблять; які знають, що на трамваї №8 не можна їздити, бо покарають; які ховалися під підлогою і вміли не дихати.
Гіпсова інсталяція з життя єврейської родини в гетто. Старенька бабуся з костурами встає з ліжка. Молодий чоловік голиться перед дзеркалом. Дівчина вмивається перед іншим. Жінка сидить коло столу. Чоловік потягся за чимось у шафку. Всі – надзвичайно реалістичні. І всі – абсолютно білі. Жодної фарби.
Кабінет Оскара Шіндлера. Дуже скрипуча підлога, кожен крок чути, здається, на увесь музей. Серед кабінету – інсталяція: великий скляний куб, за склом – алюмінієвий посуд. В середині куба на стінах – імена євреїв Шіндлера.
Каменоломня. Дрібне каміння під ногами, пил у повітрі, колючий дріт над головою. У візку поміж каміння – ґудзик, маленький хрестик, годинник…
Варшавське повстання. Колекція радянської зброї.
Передостанній коридор – дуже темний і з м’якою підлогою. Йдеш ним, і таке відчуття, що йшов довго-довго, і ноги вже не слухаються від утоми, але попереду світло, і ти виходиш до світлої просторої зали, вдихаєш нарешті і усвідомлюєш, що тільки що не дихав. Здається, всі дві години в музеї не дихав. А тепер видихаєш, і око чіпляється за фрази польською, українською, російською, англійською, італійською, читаєш – і ось тут прориває. І стримати сльози уже просто неможливо. І добре, що це вже вихід, що можна відійти вбік, сісти на лавку і поплакати.