Буває так, що хочеться писати - аж свербить у пальцях. Але не знаєш, про що. А іноді - знаєш, але не знаєш, навіщо. А іноді воно просто пишеться. От нам на першій практиці зі стилістики запропонували написати невеликий твір на тему "Моє літо", без стильових обмежень. І от я подумала: напишу про літню школу. А потім подумала: ні, про Краків краще. А потім взяла ручку, і воно саме написалося. І мені навіть подобається.

Моє літо.
Моє літо пахне солоною морською водою й гарячим камінням. Воно озивається криками чайок та ледь чутним дзижчанням комах. Самкує приготованою на вогнищі - і неодмінно трохи підгорілою - кашею.

Моє літо - з обгорілим на сонці носом і натертими рюкзаком плечима.

Моє літо - це намет і спальник. Це прокидатися зі сходом сонця. Це місячне сяйво, таке яскраве, що, здається, можна було б читати, але таке мінливе, що великий камінь неподалік видається химерною потворою. Це Чумацький Шлях ніби прямо над головою: простягни руку - і доторкнешся до зірки.

Моє літо - розслаблене і навіть трохи ліниве. Воно створене для того, щоб читати вголос казки про Мумі-троля та легенди про короля Артура й ловити тихенький шурхіт морських хвиль, що вплітається в голос. Щоб лежати на колючій ковдрі, відчувати, як у спину впився камінець, але не звертати уваги, бо на небі так швидко змінюються хмари, і потрібно встигнути помітити, схопити поглядом кожну форму, кожен рух, адже більше такого не буде.

Більше такого не буде. І цей обгорілий ніс, і натерті плечі, і підгоріла каша, і камінці під ковдрою, і казки, і неперевершені світанки, і близькі зорі - все це надзвичайно цінне у своїй неповторності. Потрібно встигнути помітити, схопити кожну мить, кожен порух, кожне відчуття, адже більше такого не буде.