Пройшов час, уже трошки більше місяця, і здавалось би, все стає на свої місця, але ж ні. Мене не відупскає. Кожного ранку я прокидаюсь з думкою, що це не мій дім, що це не мої люди, що я більше всього на світі хочу додому. . А ще коли подумаю що це тільки початок, і тільки перший рік, хочеться розридатись.Чомусь ранком мені найгірше.Зранку в мене приступи ненависті до себе, що я сама вибрала цю дорогу, по якій мені йти - самій. Сама. І це звучить найжахливіше, тому що винити себе це просто добиває з усіх сторін.Потім на протязі дня все вроді нормально, але я не перестаю думати про дім, про маму. Я не знаю, це тільки мені так важко ? чи і всім хто приїзжає ? За ними я такого не замічала щось.

Кого не спитаю всім тут класно, бо вони вирвались з тої України.Дивно.Про дім навіть ніхто не згадує, а й правильно в них тут нема контролю. . кожен робить все що хоче.

А мені совість не позволяє підвести маму.Так, я тоже не свята. .Я курю.Але я кину.Так, я можу випити, але в мене нема такого щоб я напилась і не контролювала свої вчинки.Хоть тут варшава тут нема контролю, я би спокійно могла це зробити..А я не можу.І я навіть рада.

Я сама від себе не очікувала такого.

Просто перетерпіти місяць.Ще місяць.І потім два тиждні будуть лічені кожного дня, і пройдуть мов одна мить.І одного разу, я прокинусь вдома.Я прокинусь з моїми рідними.І я розплачусь.

Потім буде легше.Мені головне здати сесію. Тому треба робити всьо для того, щоб не підвести маму.

А на ці жахливі ранки, я буду закривати очі.Я сильна. Я зможу.

Можливо хоть слова допоможуть не здатись.