плачу просто так.плачу від кохання.не через банальну "нерозділену любов".я плачу тому, що люблю.але сама не знаю кого саме.я просто відчуваю, що це живе всередині мене.але не до якоїсь конкретної людини.до образу.він добрий і веселий.завжди знає, як підняти мені настрій.він єдиний, чиї жарти змушують мене сміятись.нам завжди є про що поговорити і про що помовчати.ми можемо битись подушками, кидати один в одного взуття, бити посуд, гримати дверима і нібити іти назавжди.але через секунду він мене обіймає і я кажу йому, що він-моє все.він змушує мене робити дурні речі, як от напитись текіли з друзями і танцювати на столі, наспівуючи улюблену пісню.він любить мене припозорити на людях, але лише тому, щоб ніхто навіть і подумати не міг, що ми-не разом.він дражнить мене, бере на понт, каже що я не зможу чогось зробити, кишка тонка, але я завжди намагаюсь йому довести протилежне.саме тому я пригала з парашутом і співала в центрі, збираючи грошіз вивіскою "на нові панчохи".і хоча в нас немає власного будинку чи шикарної машини, та відчуття такі, ніби мені і нічього не треба більш.я і так забагато маю.хоча, яка ж це всетаки ілюзія.нікого в мене немає.я не можу засинати, коли його поряд нема.я не хочу ходити вулицями, бо його поряд нема.а хто він?тут я дуже щиро надіюсь, що небеса дадуть мені хоча б на хвилину відчути, як це любити і в той же момент бути любимою.і нехай наша історія буде не гідна того, аби по ній знімали фільми, а дівчата плакали мріяли про також принца.достатньо аби це мало вагу для нас, а коли так станеться, то це вже буде на рівні власного маленького дрім воркс.