Мафия скорбит

є такі люди з якими мені приємно помовчати
просто разом дивись на вогонь
кидати каміння у воду
чи блукати безкінечним плетивом вулиць
їх потрібно цінувати і берегти
за них треба триматись
як за останній шанс чогось світлого і доброго

ти виношуєш у лоні своєму нове життя
я знаю ти його назвеш світло усіх світів
бо він для тебе усе
якщо світ плаче це означає що він живий
тримай мою руку
тримайся за порух застиглий
за кожен міліметр спільного простору

так багато слів ще не сказаних
так багато світла ще не побаченого
так багато часу щоби мовчати
у кожному серці словами німими
і так мало щоб врешті-решт сказати
найголовніші у світі слова
я люблю тебе
давай утечемо від усіх обов'язків
давай збожеволіємо і станемо безсмертними

колір твоєї шкіри нагадує поверхню страху
що виповзає з-під наших грудей
ритмічним гупанням стомлених cердець
запах твого небезпечного плетива рук
нагадує запах переспілого яблука
що заплуталось у травах густих і загубилось
як вітер у твоїх лабіринтах

ти прийдеш до мене з війною коли
cлово поглинатиме тишу і скажеш
любий візьми на руки цей світ
ми ж бо його творці
ми ж бо його власники
гойдаймo його
нехай засинає

все заканчивается тогда, когда ты больше не хочешь ничем делиться с этим человеком – совершенно не хочешь рассказывать ему ни о чем

иногда с тобой бывает жутко приятно. как рождество, летние каникулы и новорожденный щенок сразу вместе.

Кто рано встает, тому можно еще поспать. Рано же встал.

Коли у мене падає настрій, то у людей навколо падає самооцінка.

— Де ж чоловік, здатний полюбити мене такою, яка я є?
- Ось же я, я люблю тебе!
- Ні, ти страшний.

Дружба между женщинами — всего лишь пакт о ненападении.

Время не лечит, но все в это верят.
Думают, - Время стирает все грани.
Ждут обречённо, сначала дней девять.
Сорок дней. Год. И потом ждут годами.

След облаков в небе от самолётов.
Рельсы и шпалы, бегущие, лечат.
И буруны за кормой теплохода.
Друг, обнимающий дружески плечи.

Время не лечит. Время калечит
Память, что вместе с годами слабеет,
Чувства, идущие быту навстречу,
Души людей, что порой цепенеют.

Лечит внимание, сон и забота.
Лечат врачи, категории высшей.
Лечит любимая с детства работа,
И, говорят ещё, лечит Всевышний.

Лечимся верой, любовью, надеждой…
Лечит поэзия, музыки звуки.
Лечимся лесом, красивой одеждой.
Изредка лечат нас дети и внуки.

Лечим себя потихоньку мы сами.
Но ощущается Времени бремя.
Вы посмотрите другими глазами –
Время не лечит. Лечит не время…

Борис Неменов

Давай останемся двумя обиженными, чужими, ностальгирующими мудаками, которые будут прослеживать жизни друг друга до конца своих дней.

детка, при чем тут время? у меня внутри
каждую ночь наступает осень
и ставит меня на место, легко и просто
календарям вопреки и датам

- и карты биты.
спеши не спеши, время свое возьмет.
меня вытошнит жизнью в завтрашнем самолете

они, знаешь, тоже бывает - сходят с орбиты.

тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину — вимучена кругова –
кожного разу скільки б сюди не вертався

тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину — вимучена кругова –
кожного разу скільки б сюди не вертався

Далі - питання часу.
А час приносить утіху -
в місті вмирають часто
настільки, наскільки й тихо

любимых помнят, хоть и предают.
прости, что я как все, и что устала,
что вновь хочу создать себе уют
и ждать тебя ночами перестала.

и кто-то незнакомый и чужой
с утра уже спросил: «ну, как спалось?»…
и голос был не твой, и взгляд…не твой.
и мне как должное принять его пришлось.

я улыбаюсь. и стараюсь жить,
влюбляться, забывать, искать другой приют.
но только слов твоих всё не могу забыть:
«любимых помнят, хоть и предают…»

Хочется ехать. В никуда. Просто ехать. В автобусе. Слушать музыку и смотреть на проплывающие мимо деревья, поля, облака. Днём и ночью, ехать, ехать и ехать, чтобы никто не трогал. Никто.