Народилась в минулому столітті. Блукаю самотніми (чи не дуже) вулицями і намагаюсь дивитися на світ трішки по-інакшому. Люблю всіх і кожного. Така от я.
"Світ глухо-сліпий, і я вкотре в цьому переконуюсь". Андрій вже не перший раз сидів на цій лавочці, інколи поспіхом а інколи розтягуючи задоволення допивав горнятко (хоч і паперове) улюбленої міцної кави, і слухав джаз вуличних музикантів. Йому подобалась ця музика від дотику струн до відлуння гучних акордів. Від ніжних протяжних звуків до сміливих. Він любить вуличних музикантів за те, що вони не давали місту загинути у сірій буденності. Від ранку до ранку. Від ночі до ночі. А люди? Йшли звичним монотонним кроком, раз у раз вибиваючи різкі такти по асфальту. Холодні. Байдужі. Нестерпні. Як завжди. "Зупинись, перехожий! Чуєш як ніжно виспівує скрипка? А як труба, мовби сперечаючись, заводить басом? Не чуєш?……..тиша……" Байдуже. Андрій підводиться, і пританцьовуючи крокує в сторону музИків. Хтось же має знищити занавісу, що розділяє звичність і диво?….
Майже повністю стоптаний вчорашній сніг. Майже набридливі уже прослухані до дірок колись улюблені акорди. Навушники раптом стали надто рідними для перехожих міста. Більше ніхто не чує музику вулиці. А десь під заскнілими будинками сидять вже не потрібні нікому вуличні музиканти. Колись їхні мелодії були саундтреками міста. Колись їхні пісні грали на всю. Бо вони від душі. А тепер вони принишкли, і лиш інколи чути як вони сумно намугикують рідні серцю звуки.
Остогидлі стандарти підкорюють світ. Вже не "трендово" бути собою. І природня краса тепер пустоцвіт окутаний самотою. Багато пустих але ніжних слів, багато дешевих емоцій людина як робот виходить у світ і так уже рік у році. Синхронні подихи такт у такт - мов готові до бою солдати. Раптом - збій системи, поганий контакт, - потрібно усе владнати. І знову порядок, знову прохожі входять в знайомий ритм. Ті самі люди, ті огорожі, і мертвий знов колорит. Вдихай на повну! Ламай огорожі! Нехай живуть кольори! Будь сміливим, будь на сторожі, людиною будь, живи!
Занадто грішний для землі, занадто правильний для пекла. Як злість зривати - на мені. Чому? Це я тебе прирекла? Занадто грубий. Не кришталь. То хто ти? Мідь, залізо? Та й твій замовник - не Версаль, міняти щось - запізно. Чомусь скороминущий час для тебе ціла вічність, і знову я стою - анфас, а твій світ - потойбічність. Я почекаю. Ти прийдеш. Бо ти ж завжди приходиш. Ти знов мости свої зведеш і……спалиш (знаю ж, можеш). Занадто тихий для зими, занадто голосний для літа і серед чорної пітьми, лиш крихітка тебе - зігріта..
Самые популярные посты