весь кайф только в тебе

у меня нет сил. НЕТ СИЛ . где он, с кем он?вечно мучает этот вопрос…когда его нет в онлайне…а когда есть, то один-кто у него там сегодня???

я больше не могу терпеть эту гребанную хуйнюююю.

если встретимся - поговорю с ним..уже точно…

знаете, а все это так странно: бывает ощущение, что ты все потерял и у тебя ничего нет. сваливаясь куда-то в небытие, ты можешь бродить по улицам, не замечая времени и прохожих, которые в тебя едва ли не врезаются, потому что ты не смотришь на дорогу - да ты просто на просто их не видишь. даже музыка, играющая в наушниках становится пустой - ее не слышно. и где-то прибывая на задворках сознания, думая о чем-то своем, еще слышишь окружающий тебя мир и понимаешь: нет ничего такого, что бы тебе мешало двигаться вперед. просто период сейчас сложный. но он пройдет. точно.

Сколько пустых фраз?

Сколько ненужных слов?

Сколько еще ждать?

Ждать ищя ответ?

Сколько еще лет?

Сколько времени зря?

Сколько нужно ждать?

Сколько искать ответ?

Сколько осталось нам?

Сколько осталось им?

Сколько ушло от нас?

Сколько пришло назад?

Сколько? Сколько? Сколько?

Может, хватит играть

И тратить время зря?

Может, пора вставать

И начинать протестовать?

Может, пора бороться,

Может, отступить назад.

Нужно сделать первый шаг,

Шаг навстречу ветру

И позабыть о всех.

Верить и лететь по ветру:

Навстречу счастью и любви,

Навстречу радости…

Пойми, остался этот мир

Лишь в оболочке совершенства.

В нем нету тех моментов,

Что окрыляют нас от чувства счастья и добра…

Ми стояли і дивилися одне на одного. Спочатку, ніби утікали по колу, залишаючись всеодно на одній і тій же відстані, згодом просто уклякли на місці і дивилися у вічі. П'ять годин.

П'ять годин ми безперестанно дивилися одне на одного і мовчали. Жоден з нас не промовив жодного слова, не хмикнув і не опустив очі. Ми стояли і дивилися, розуміючи, що зараз вже не знаємо одне про одного більше нічого і від тієї давньої близькості лишився лише нечуттєвий шрам. Я намагалась угадати про що ти думаєш, намагалась налагодитись на твою хвилю, щоб почути хочаб загальнодоступні частоти інформації. Ти не змінював обличчя. Дивився прямо і гордо, так як вмієш тільки ти. Не даючи жодних шансів чи сумнівів, але і не кажучи нічого конкретного. Незмінно суворо і зі зневагою, трішки розбавленою тим співчуттям, яке ти називаєш солідарністю.

Ти, як і колись обіцяв, допомагаєш коли мені тяжко. Не було слів "і в горі і в радості", не було прямих обіцянок, просто колись ми це пообіцяли душею. Я слова не стримала. Ти тримаєш його навіть тоді, коли ми вже НІХТО одне для одного.

Це, напевно, абсолютно не так, але так я це відчуваю. Бо я, як і раніше, не вмію розуміти.

Ми дивилися не змикаючи очей ні на мить і, хоч зараз я згадую з болем, тоді мені було добре. Мені було добре, бо ми рухаємось по колу, ніби на різних кінцях діаметру, рухаючись, та не змінюючи відстані одне між одним.

Мені дуже хотілося заплющити очі і підійти хоч на крок ближче, так, щоб не бачити як змінюється (або ж ні… ;) твій погляд. Напевно, і хотілося щось сказати, але я не вміла говорити тоді.

Я не заплющувала очі. І не підходила. Я знала, що зараз проявити таку слабкість - це найбільш принизливе, що може бути. Для мене. Тобі всеодно. Та і мені уже не сильно цікаво, що думаєш ти, це, начебто, легко передбачити. Важливо розібратись у собі, у своїх залишках шрамів.

Спасибі, що не казав нічого. Спасибі, що лише дивився.

Ми дивилися одне на одного і я розуміла, що ми існуємо окремо. І це було добре, неймовірно добре.

Ми дивилися одне на одного п'ять годин і кожен думав про своє.

Я заспокоювалась.

Але про що думав ти…

Вмить очі потрапили в полон гірких сліз. Плачу.

Серце застукало в стократ частіше, дихати стало важко.

Час, ніби кінострічка, перекрутився в зворотному напрямку.

Була така ж осінь. В той день ми попрощались назавжди (а я ще вважала число 13 своїм щасливим!..). Того вечора лляло, наче з відра. Саме ця мелодія дощу розлучила нас. Твоя улюблена мелодія. Ти ніколи не розлучався з нею – завжди її наспівував, навіть на дзвінок мобільного обрав її, прокляту.

Я готувалася до твого приходу: романтична вечеря, ароматизовані свічки – стандарт, як по квартирі пролунав дзвінок. Ти прийшов раніше ніж домовлялися – чому? Ти приніс жахливі жовті троянди замість моїх улюблених осінніх квітів, білих хризантем – чому? Ввійшовши ти мав би одразу палко (як завжди) поцілувати мене, а натомість лиш торкнувся моєї щоки – чому? Чому??? Коли наші погляди нарешті зустрілися (хоча раніше ти завжди дивився в очі), я побачила в твоїх чорних, як ніч, очах (це було одним з того за що я тебе покохала) жахливу річ. Я не могла повірити. Стара, як світ, фраза «давай залишимося друзями», що невдовзі прозвучала з твоїх уст зовсім збила мене з пантелику.

Хотілося плакати, але сльози застрягли в горлі, жодна не скотилась по обличчю. Лише гострий блиск в очах.

Відчай, розпач, образа, гнів, біль – всі ці почуття були для мене в ті пекельні хвилини найріднішими. Проте я не дозволила тобі зрозуміти цього. Змусивши м’язи губ дещо розтягнутися, я видушила з них вимушену посмішку і почуваючись розбитою, проте гордою, відповіла: «Давай… друзями».

Сумно. Боляче. Думала, що розлюбила на завжди. Думала… Лише думала… Але серцю не накажеш – воно безнадійно закохане.

Люблю. Можливо для тебе це слово нічого не значить і здається безглуздим, однак я тільки ним і живу. Живу тим, що відчуваю до тебе це блаженне почуття. Живу в надії на взаємність.

Болить… Одного разу я вже спіткнулась об кохання до тебе, вдруге – не стану.

Осінній вечір. За вікном дощ. Я знову залишилась в пустій кімнаті наодинці зі своїми сентиментальними думками. Як завше починаю мріяти (обожнюю!!!), але щось заважає. Дивно… ця мелодія… Здається, я вже чула її. До болю знайома мелодія… Ну ж бо, згадуй!

В голові коїться казна-що: не та, не та, також не та, а це схожа, проте ні – не та. Перебираю всі мелодії, що зберігаються в пам’яті. І ось миттєве запаморочення. Це – вона – розлучниця!!!

Навіщо будувати ті мости й, проходячи, безжально їх топтати, навіщо вірити, навіщо довіряти, навіщо бути поруч …і кохати… ?

Навіщо будувати, коли ти добре знаєш, що доведеться руйнувати. Навіщо вихваляти, навіщо обіцяти, навіщо щось казати й почувати…Навіщо це робити, коли ти точно знаєш, що скоро ти захочеш це все вбити!!!

Навіщо прокладаєш стежку в серце, тихенько підкрадаєшся й захоплюєш його, коли ти хочеш не його лиш одного………..

Та вбити почуття - це біль, та ти цього не знаєш………

Т а пам’ятай, що міст не склеїш клеєм і не збереш докупи мовою своєю. Його потрібно пильнувати і більш за все оберігати, коли ти хочеш почувати й близьку людину поруч мати…..

Старайся все в житті робити і почуття не загубити

Через дрібниці у житі

Тримай свій міст на висоті!!!!!!!! І знай, як розірвеш, то ти назад вже не складеш і почуття не повернеш!

Ти може зразу й не збагнеш, що втраті тій не має меж

Та без того, хто був поруч, а тепер не має – життя скінчиться, ВСЕ- його не має…

не буде більше суму й радощів не буде. Не буде більше щастя і турбот

не буде більш розваг й веселощів, що були лише наші

не буде більше тих прощань й придуманих нами привітань…

Не буде. Не буде більш нічого. Не буде більш нічого в світі, бо міст розпався

ВСЕ…………

КІНЕЦЬ…

ДОРОСЛІ ДІТИ

1. Три метра над уровнем неба
2. Сумерки
3. Дневник памяти
4. Титаник
5. PS я люблю тебя
6. Гордость и предубеждение
7. Кит
8. Прости за любовь
9. Унесенные ветром
10. Дневники вампира
11. Сладкий ноябрь
12. Жестокие игры
13. Влюбись в меня если осмелишься
14. Ромео и Джульетта
15. Грязные танцы
16. Дом у озера
17. Привидение
18. Шаг вперед
19. Поющие в терновнике
20. Если только
21. Новолуние.Сага.Сумерки
22. Реальная любовь
23. Перл Харбор
24. Куда приводят мечты
25. Семьянин
26. Дорогой Джон
27. Город ангелов
28. Мулен Руж
29. Москва слезам не верит
30. Знакомтесь, Джо Блек
31. Прости за любовь
32. Одержимость
33. Помни меня
34. Между небом и землей
35. Вам и не снилось
36. Осень в Нью Йорке
37. Амели
38. Джейн Эйр
39. Скарлетт
40. Достучаться до небес
41. Голубая лагуна
42. Семь жизней
43. Мосты округа Мэдисон
44. Служебный роман
45. Честная куртизанка
46. Ты у меня одна
47. Интуиция
48. Тристан и Изольда
49. Вечное сияние чистого разума
50. Больше чем любовь
51. Костяника. Время лета
52. Грозовой перевал
53. Иллюзионист
54. Легенды осени
55. Куда приводят мечты
56. Дневник Бриджит Джонс
57. Близость
58. Париж, я тебя люблю
59. Любовник
60. Это все она
61. Вдох-выдох
62. История о нас
63. Послание в бутылке
64. Просто вместе
65. Куклы (Такеши Китано)
66. Предчувствие
67. Дикие лошади
68. Влюблённый Шекспир
69. Далеко-далеко

по сути, я ничем не отличаюсь от этих девочек, которые восторгаются твоими глазами.
просто, у меня хватает ума не писать тебе больше об этом и не показывать, как схожу с ума
мои эмоции во мне.
я не звоню, не пишу, не ищу встречи, как бы плохо мне не было. и поэтому я всегда в выигрыше.
смешно от того, что ты наверняка не догадываешься ни о чём…
не знаешь, как меня выворачивает, когда ты «онлайн». как я отслеживаю все твои статусы, обновляю страницу каждые 30 секунд..
как я вздрагиваю, когда слышу твоё имя…

каждый понедельник начинает все сначала
подхватило, унесло и на неделю замотало
в голове звучит по кругу песенка про грусть
но очень скоро выходные и тогда я вновь вернусь
в нашу осень, в твои руки,
в чужие песни, в чужие звуки.
листы бумаги и пробный росчерк
на них ложатся новые строчки

а вы задумайтесь, что бы было, если бы мы не ходили в школу?
с ней столько всего связано: столько знакомых, столько друзей, столько смеха, столько слёз. наша жизнь бы была пуста.
и сколько бы мы не говорили, что ненавидим школу - она одна из главных черт нашей жизни

если человек предал вас и ушёл из вашей жизни, то даже если через время он захочет вернутся, не стоит его опять принимать в свою жизнь. Не стоит его опять посвящать в свои дела и рассказывать ему про самое сокровенное. Все равно отношения уже не будут такими, как раньше. Не будет того тепла и тех эмоций от общения. Все равно в глубине души вы будете понимать, что вы не такие, как были. Стоит просто перешагнуть через это и забыть этого человека. Если вас предали один раз, то почему вы должны быть уверены, что вас не предадут второй?

люди так неохотно расстаются с прошлым.
цепляются за каждую мелочь,
чтобы "как раньше".
тем самым окончательно заметая дороги назад.
пытаются привести кучу примеров из
" тех времен, когда все было хорошо".
было. не спорю.
прошло.
это главное.
нельзя жить тем,
что было для тебя самым счастливым моментом.
нужно уметь видеть будущее,
но помнить о прошлом.
не пытаться вернуть или переписать его,
просто принять, что все случилось именно так

все наладится
все станет лучше
помни это
запиши на бумажке и прикрепи к монитору
закопай свой пессимизм и радуйся мелочам
появление нового-повод отбросить старое
лови каждый шанс избавиться от оков одиночества
дыши
дышидыши

В те моменты когда тебя душит отчаяние, когда тебе кажется что ничего не получается и что не возможно ничего сделать, знай, только в такие моменты - ты по настоящему идёшь вперёд