Это просто Вьюи блог

стоит мне только к тебе прикоснуться как эндорфины бьют в голову, и кажется, я пленен. только не дай, не дай мне проснуться и это будет самый божественный сон.

Блукають серця у складних лабіринтах
Із гострим бажанням: горіти, любити.
Прострілені хмари стікають дощами
І їм неважливо, що коїться з нами.

Десь там у пустелях сховалося літо,
Ще мить - листопади засиплять пів світу.
А ти своє небо схиляєш так низько,
І все, що здавалось далеким - вже близько.

Можливо, за когось ти молишся небу
І навіть не знаєш - я мОлюсь за тебе.
Приходиш, як гість потойбічний і дивний,
І наче коханий, і ніби лиш милий.

Цілуєш у губи, цілуєш у скроні,
Шукаєш притулку у моїх долонях.
І падає листя слухняно і тихо…
Ти навіть не знаєш: я - щастя, чи лихо.

Хитається, наче, земля під ногами,
Ти знову торкаєшся тіла губами.
Хвилини мовчання й солодкого болю…
Невже це любов?Чи іронія долі?

Зриваються рамки, летять всі завіси,
І правди нема, бо у всіх вона різна,
І розум душі, як завждИ, не товариш…
Яким буде завтра - ти навіть не знаєш.

І рано і пізно, і буде й не буде,
Знайдуть, чи загублять - не відають люди.
Що коїться з нами - це так неважливо,
Ти знаєш одне - ти зі мною щасливий.

І коли душею ти живеш один на двох
В самоті самотність відчуваєш
Кохання серцем жадно поглинаєш
Немов герой старих людських епох
То кожен день неначе епілог
Ти сам не свій, і своїм вже не будеш
Її нажаль ніколи не забудеш
І далі що, не скаже навіть бог
Моє життя не розповідь з казок
Вона це ребус створений для мене
Якщо ж вже так, налий іще бармене
Бо ця загадка скована з зірок

Graf Fantom

А я приду, когда другие отвернутся,
Когда совсем останешься один.
И мне так обреченно улыбнутся
Десятки неживых твоих морщин.

Ты тихо засмеёшься – не от счастья –
От боли и безвыходной тоски.
И сердце разорвёшь моё на части,
Коснувшись мне нечаянно руки.

Ничто не исчезает – ты и раньше
Глаза опустошённые терзал!
И голос твой, надломленный от фальши,
В душе моей бессмысленно звучал.

Но ты мне постарайся улыбнуться –
Я верю, мы вернём былой уют!
…
Ведь я приду, когда другие отвернутся.
Приду, когда другие не придут.

Кімната пахне сигаретним димом,
Дощ пробивається в зачинене вікно.
Маленька шафа, телевізор, дві людини,
І на підлозі кимось вилите вино.

-Давай ще ніч, я дуже цього хочу.
-Ні, мушу йти, бо зараз задихнусь.
-Дозволь я щось тобі на вухо прошепочу.
І не надійся! Я не повернусь.

Чашечка кави на підлозі стигне,
Дощ вже закінчився і хмар нема.
Багато планували, та не встигли,
І знов буде холодною зима.

-Алло, привіт. Давай но поговорим.
-Ні, відчепись, бо ти мене болиш.
-Але ж ми двоє цим коханням хворі.
-Так, хворі. Ну і що? Просто облиш.

Кульочок з ліками, щоб легше було спати,
І знову дощ та сигаретний дим.
Завтра когось положать у палату,
А післязавтра хтось залишиться один…

Якщо ти сьогодні не прИйдеш,
Я все розповім не тобі…
Бо ти все одно не повіриш.
Для тебе що радість, що біль.

Якщо ти сьогодні не станеш
Реальним початком весни —
Зв`язок замурую між нами
І більше мені не дзвони.

Якщо ти ховатимеш крила
Від заздрісних, хтивих очей,
То янголи в небі зомліють
І зірвуть дарунок з плечей.

Якщо ти відкинеш цю казку,
Відкажеш: "Таки маячня." —
Промовчу. Збагну — тобі тяжко
Почати казкове життя.

Якщо ти сьогодні смієшся —
Це значить: нікого не ждеш.
Давно розмагнічене серце
І вже не вітає консьєрж.

Якщо повернутись не встигну,
Зазначиш — змінив собі ціль.
Бо вся ця любовна інтрига
Для тебе що радість, що біль.

Я сотні раз буваю неправа,
І, може, виправляюсь не завжди,
Та я якраз настільки молода,
Щоб добиватись, вірити й рости.

У моїх венах кров уже кипить,
А тіло хоче ритму від життя,
Моя свідомість, бачите, не спить,
Не притупляє мозок мережа.

І хай говорять - буде важко там,
Та моє серце так жадає змін.
Я вперто не здаватимусь вітрам,
Я вкотре підійматимусь з колін.

Я буду віру в серці берегти,
І досягати бажаних висот,
Бо той, хто хоче - той знайде шляхи,
А хто не хоче - безліч перешкод.

Допоки я жива, я буду йти,
І буду намагатись в кожну мить
Залишити у вічності сліди,
А ви, тепличні люди, й далі спіть.