Это просто Вьюи блог

— Береги ее.
- Почему?
- Потому что многие, ждут твоей ошибки.

Ще пам"ять минулі обрАзи колише,
та я не шукаю вбиваючих слів -
вони найколючіші і найстрашніші,
коли вимовляє їх той, хто любив.

Я знаю слова - смертоноснії стріли,
що замість мішеней влучають в серця,
злітають із вуст, обпікаючи тіло,
надовго, можливо й на ціле життя.

Я знаю і ті - вітрюгани скажені,
що здатні усе зруйнувати за мить;
я можу наповнити ними кишені
й жбурнути у душу твою - хай болить!

Я знаю слова - невщухаючі зливи,
що гасять пожежу в гарячих серцях,
від них ти відчуєш себе нещасливим.
Хай скаже хтось інший їх, тільки не я!

Навіщо слова, що під ребрами тиснуть?
Невже я платитиму болем за біль?
Немає резону вбивати навмисно
людину, яку так безмежно любив…

Я просто мовчала - ні менше, ні більше,
втопивши слова у найглибшім з морів…
Сказав ти мені, заглядаючи в вічі:
" Ти знаєш…Мовчання - страшніше від слів… "

Я просто пішла, не промовивши слова,
сховавши нездІйснене вбивство під плащ.
Мене проводжала зоря вечорова,
І тихе, далеке відлуння - ПРОБАЧ…

Ты не бойся - во сне, как всегда, приходи,
Ведь тебе, как и мне, этой ночью не спится.
Только здесь нас с тобой от людей и молвы
Могут спрятать под крыльями сонные птицы.

Ты не бойся, и память с собой прихвати -
Вспоминаний коктейли еще не допиты,
Только здесь наш совместный безоблачный мир,
Где никто и ничто не бывает забытым.

В этой жизни так мало осталось людей,
К чьим рукам и во сне так приятно коснуться,
И кому бы хотелось всегда, каждый день
Говорить "Доброй ночи" и "Доброе утро"…

Если бы ты сейчас знал, как мне плохо пишется и спится.
Как к осени клонится и ни черта не снится.
Ты представляешь, как можно скучать по чьему-то запаху,
Как по истине?
Как можно ждать кого-то так наивно и искренне.
Как можно ждать кого-то, как справедливости.
Мне без тебя ничего не вынести, если честно.

Далекий мой, хороший человечек!
Тебе неважно, сколько в мире зла -
ты зажигаешь вечерами свечи,
чтоб снова помолиться за меня.

Листает время книгу нашей жизни,
меняя внешний вид и цвет волос,
а ты опять летишь ко мне на крыльях,
держа в руке охапку желтых роз…

Пересекаем города, границы
и небо, где придумал кто-то рай,
мы будто одинокие две птицы,
отбившиеся временно от стай.

В моей стране - седая, злая осень
вскрывает вены рваным облакам,
остаться здесь меня никто не просит,
и не хватает сил остаться там.

Обещаное счастье так нелепо,
когда не знаешь, что сказать в ответ.
И лишь слова любимого поэта:
" И как-то будет, но и как-то - нет"**

Я вижу взгляд твой нежный и зовущий
в бегущих строчках серых облаков,
мне кажется, что провожая тучи -
я провожаю с ними и любовь.

Минуты разбиваются о стекла
холодных окон городских квартир.
Я здесь замерзла и совсем промокла,
но это мой, душой любимый мир.

Прости меня, хороший человечек!
Лечу туда, где Родина моя,
как мотылек, доверчиво-беспечный -
на пламя разожженного костра.

Розірви всі нитки і вузли,

Що пов'язують нас із тобою.

Наче свічку вночі, загаси

Те проміння, що зветься любов'ю.

Промайни, наче потяг вночі,

Переплутай до мене маршрути,

Розчинись у вечірній імлі,

Бо не хочу про тебе і чути.

І забудь, що я в тебе була,

Поклади свою пам'ять за грати,

А на серце - табличку "чужа"…

Бо не хочу про тебе і знати.

Прорахуй кожен крок наперед,

Щоб не стріти мене у дорозі,

Відпусти із гріховних тенет,

Бо не можу, не хочу, не в змозі.

Я для тебе не мед, а полин,

І шипи я твої, а не квіти.

Хочеш - видумай ще сто причин…

Бо не можу тебе не любити.

Хороший мій, я знов тобі пишу В думках своїх чуттєві телеграми. У них я зір із неба не прошу, Скажи мені, що буде далі з нами? Колись ти перед вибором стояв Серед доріг, стежок і поворотів. Колись ти у минуле відступав, До мене ж залишалось десять кроків… Я все пробачу, та не в тому суть, Що буде з нами - ми тепер не знаєм… І тільки зорі в небі не дадуть Забути час, який здавався раєм. І він тоді зупиниться на мить, Відчуєш серцем мої телеграми, І душу, що за тебе так болить Можливо прочитаєш між рядками… Чому, коли приходить каяття І наче в душу заганяє голку, До тебе - прірва, розміром в життя? До мене ж - залишається пів кроку…

Я ще люблю…О Боже! Як же так?
Минуло сто ночей і стільки ж ранків,
як розлетілись мрії по кутках
і розкололось небо на уламки.
А я люблю…На грані, на краю,
усупереч собі і всьому світу,
як немовля, в руках любов несу,
не знаючи, куди її подіти…

Між нами - кілометри сліз і слів
і стіни безкінечного мовчання,
а Він все топче стежку моїх снів
холодними осінніми ночами.
Чомусь мій ангел доторком крила
не врятував від цього божевілля -
пройшовши довгий путь свого життя,
любити так - без права на надію…

Замиготять, минуть холодні дні,
які давно вже стали близнюками,
Він знову увірветься уві сні
й зігріє пальці теплими губами…

І як Він там? У небі? На краю?
Бо відчуваю, що не став щасливим.
Невже я так Його й не розлюблю?!
Скажи мені, мій ангеле безкрилий…

В твоїх очах - усі волошки літа
надумали сьогодні зацвісти…
Було ж комусь потрібно в цьому світі,
щоб на моїм шляху зустрівся ти.
Не треба слів, і так все зрозуміло:
на цій землі немає більше "нас",
лиш в погляді - прозріння запізніле:
яким бездарним лікарем є час.

Не думала, не відала й не знала,
що ти вогнем горітимеш в мені
і спогадом, немов пекучим жалом
ятритимеш так довго у душі.
Крізь сивину захмареного неба
залишишся дощем в моїх очах
і крізь ночей задушливі тенета
болітимеш щоразу у віршах…

Ми знаємо тепер, що буде завтра,
вірніш, чого не буде й поготів:
ми житимем, як ляже наша карта,
торкаючись губами інших тіл.
І станеш ти найкращим в світі татом,
життя рікою знову потече;
а я колись згадаю свої втрати
й найбільшою вважатиму тебе.

Шукатимем до щастя інші дверці
й затягнем пам"ять зашморгом тугим,
і в глибині розборханого серця
від спогадів залишиться лиш дим…
Ми мовчимо, хоч хочеться кричати
на мові двох уже чужих сердець,
що все на світі має свій початок
і все на світі має свій кінець…

А осінь губить листя по дорозі…
Ох, як вони на долі наші схожі…

Про те, що бУло -не розкаже книжка,
ніхто і не згадає ні на мить,
лише здаля заплаче тихо скрипка
і десь глибоко в серці заболить…
Про те, що буде - знає тільки небо,
і час, що відпливає кораблем.
На цій землі усе, що ми беремо -
в кінці путі те ж саме й віддаєм.

Життя людське - немов політ пташиний,
з долонь землі ми дзьобаєм знання,
на крилах мрій літаєм що є сили…
Сьогодні є ми, завтра - нас нема.
Шукаєм щастя, рвем останній чобіт
і поспіхом крокуєм по землі,
а маєм те, що зветься словом "досвід" -
багатство й мудрість нашої душі…

І все, що бУло, є, і все, що буде
не відкорегувати нам, на жаль.
Як легко в цім житті зникають люди,
як важко проводжати їх у даль.
Чому так невблаганно все минає?
Кого спитати? Все навкруг мовчить.
І тільки скрипка плаче, наче знає,
що все життя - це мить, єдина мить…

С высоты орлиного полета,
Мышиный писк внизу не разобрать.
Пусть говорят за вами где-то, что-то,
Внимания не стоит обращать!
Не стоит до мышей вам опускаться,
Интриги, сплетни — это пустота.
Подумайте — ведь, если разобраться,
Их просто бесит ваша высота!

Женщина может любить так, будто никогда не уйдет. А потом уйдет так, будто никогда не любила

Опять не спится,

Мешает боль,

А на ресницах

Застыла соль.

Уходят люди,

Оставив след.

И как-то будет,

А как-то нет.

И почему-то

Судьба к судьбе,

Везет кому-то,

Но не тебе.

Неяркой вспышкой

На облаках:

Ты лишний… лишний -

Стучит в висках.

Не стоит помнить,

Нельзя забыть;

Ломать – не строить,

Любить – не жить.

Дрожит картинка,

Что в этот раз?

Опять соринка

Попала в глаз?

Уходят люди,

Оставив след.

Что дальше будет?

Ответа нет.

невыносимо видеть, как ты её целуешь

и ищешь поводы меня быстрей забыть.

ты вместе с ней в каком-то кабаке танцуешь

и думаешь "быстрей её бы завалить".

а ты снимаешь каких-то шлюх,

всё чаще куришь и кутишь с друзьями.

а твоя новая ведь пустит слух,

мол обещал любить её годами.

ты ищешь девушек, похожих на меня.

но всё равно ты не найдешь такую.

и мне уже пора прийти в себя.

да только очень часто я тоскую.

а помнишь, ты когда-то говорил:

немного подождать - и время всё залечит.

и сколько сигарет-то ты скурил,

пока ты убедился, что не лечит?

Вы наденьте её одежду
И пройдите её дорогой…
Ощутите её надежды,
Как она полюбите Бога…
Вы поплачьте её слезами…
Боль её испытав, хоть малость…
Проживите её мечтами
И примерьте её усталость…
Вы предательства испытайте,
Что, рыдая, она прощала…
Как она, за других страдайте,
Доверяя опять сначала…
Её душу себе поставьте
И прочувствуйте как не просто
Всё в неё пропускать, представьте…
И услышьте, что шепчут звёзды…
Как она, этот мир любите
И за счастье и за страданье…
А потом уж её судите,
Если будет ещё желанье!