В твоїх очах - усі волошки літа
надумали сьогодні зацвісти…
Було ж комусь потрібно в цьому світі,
щоб на моїм шляху зустрівся ти.
Не треба слів, і так все зрозуміло:
на цій землі немає більше "нас",
лиш в погляді - прозріння запізніле:
яким бездарним лікарем є час.

Не думала, не відала й не знала,
що ти вогнем горітимеш в мені
і спогадом, немов пекучим жалом
ятритимеш так довго у душі.
Крізь сивину захмареного неба
залишишся дощем в моїх очах
і крізь ночей задушливі тенета
болітимеш щоразу у віршах…

Ми знаємо тепер, що буде завтра,
вірніш, чого не буде й поготів:
ми житимем, як ляже наша карта,
торкаючись губами інших тіл.
І станеш ти найкращим в світі татом,
життя рікою знову потече;
а я колись згадаю свої втрати
й найбільшою вважатиму тебе.

Шукатимем до щастя інші дверці
й затягнем пам"ять зашморгом тугим,
і в глибині розборханого серця
від спогадів залишиться лиш дим…
Ми мовчимо, хоч хочеться кричати
на мові двох уже чужих сердець,
що все на світі має свій початок
і все на світі має свій кінець…

А осінь губить листя по дорозі…
Ох, як вони на долі наші схожі…