genirator breda

так бывает, люди случайно встречаются,

взглядом, в коридоре, например, второго этажа.

и никогда уже не забываются, понимаешь, больше никогда.

так бывает, люди случайно открываются,

тайно, что б не знал никто.

а потом как то так, знаешь, они становятся роднее всего.

Слушать Radiohead:

Плюсы:
+ You're just like an angel
+ Your skin makes me cry
+ You float like a feather In a beautiful world
+ You're so fuckin' special

Минусы:
- But I'm a creep

Вибач.

У мене постійні перебої в серці,

Неполадки з нервами,

Проблеми з шкірою.

До ідеальної мені рости іще

Років з тисячу.

А то і більше.

Вибач.

Я не вмію бути другою,

Десятою,

Однією із сотні.

Тільки першою,

Тільки ближчою.

І всіх дорожче.

Вибач.

Я не курю.

А як і курю, то що тепер?

Я не стану кращою,

Не буду вищою.

І як гріхи, то їх незлічено.

Я занадто тиха,

І покалічена.

Вибач.

Для інших залишено місце,

Бо ти не кращий,

І не вищий.

Просто так,

на секунду став ближче

коханіше

і рідніше.

Вибач.

коли нам буде по сорок
і ми збиратимемось на покер по суботам,
щоб обговорити будні дні,
все сьогоднішнє стане пустим.

усі запізнілі сроки і незроблені аборти
стануть щасливими дітьми.
всі наші нещасливі любові
матимуть лисину і пивні животи.

ми зрадимо всім нашим принципам,
і не замітимо коли.
ми розповідатимемо дітям, як вони не праві,
забуваючи, що й самі ставали на ті ж граблі.

коли нам буде по сорок
і ми будемо уже біля мети,
дуже хочеться не забути
звідки ми починали йти.

тримати тебе за руку, коли тобі порожньо,
за чашкою чаю слухати твої сповіді,
вночі, захлинаючись сміхом,
шукати дорогу навпомацки,
ми повинні бути героями
власних повістей.

тримати тебе за руку, коли тобі холодно,
говорити, що все ще буде
(брехати безсовісно).
насправді ми - люди, що слабші за звірів,
нам обов'язково треба, щоб нас любили.

тримали за руки, коли спектакль закінчено,
коли до порізаних вен секунди лічені,
нам треба, щоб нас втішили,
вклали новий сенс, залікували тріщини.

і я триматиму тебе за руку, щоб не сталось,
яких би шрамів ти б не нахапалась,
яких би сліз ти б не наковталась,
триматиму тебе допоки
ти не скажеш "досить".

коли вони мене питають, що я в них знаходжу?
чи люблю? чи просто тримаюсь біля?
коли обіймають так неначе я зараз піду,
коли вони дивляться вслід, і руки у них німіють.

коли я говорю, що я пуста і нестабільна,
коли не беру трубку, коли виключаю мобільний,
коли "вибач, у мене екзамени, давай в наступну неділю",
коли не можу сказати, чи залишусь я надовго, а чи піду.

коли вони обманюють себе, засинають зі мною в обнімку,
проводять всі вихідні в пошуках подарунку,
коли потім розповідають, ледь дихаючи в трубку,
як вперше мене побачили, і як боялись мене зупинити.

коли я відвертаю очі, рахую у парку ліхтарі,
коли не пам'ятаю першої ночі, і всі наступні дні,
коли викликаю їм таксі, говорю дурню усяку на самоті,
лиш би вони не здогадалась наскільки для мене чужі.

коли все це з ними стається, я ламаюсь в собі,
я тримаю голос напоготові аби сказати "ні",
коли вони знову пропонуватимуть рай мені,
і не тому що я проти,
тому що попеклась в житті.

І як вони один одного знаходять?
І де шукають? Як воно болить?
Як розумієш - ось вона людина,
З якою ти прожив би кожну мить?

Куди піти, з ким радитись (не треба) ?
Кого питати? Де його знайти?
Я примірялась до десятка схожих ніби,
І кожен раз одне:
Одні - не ті.

То він шалений, а я нудота млява,
То я нестримна, а він чорна чернь,
І ось, здавалось би, і дійсно пара,
Насправді ж просто двоє:
Ніч і день.

Як вони один одного знаходять?
Як в фільмах, під музику пісень?
Чи просто йдуть і по дорозі ловить,
Їх та, що є любов’ю. І от це все?

заварений чай.
раховані меблі кімнати.
маленький диван
обабіч старого вікна.

нестерпно до болю,
до криків і хрипів
че-ка-ти…
нестерпно молитись
до кожної тіні,
ікони, вікна.

І запальничка з тріском розлетілась
Як його серце, на тисячі дрібніць.
Він скаже потім тихо «відлюбилось»,
Вона же знає точно «щось ще є».

Якісь там полуп’яні друзі,
Якесь кохання декілька хвилин,
Комусь він скаже тихо «було»,
Вона зізнається шалено «є».

Увечері, коли сідає сонце,
Вони ідуть один до одного у сні,
Він їй шепоче ніжно «не забулось»,
Вона ж шепче «Я забула. Йди»

І запальничка з тріском розлетілась,
Як її серце, на тисячі дрібниць.
Вона прошепче тихо «відлюбилось»,
А він же знає точно «щось ще є».

Холодний чай, по ночам сльози,
Й нестерпний кожен твій «онлайн».
І в дощ, і в сніг, в любу погоду,
В навушниках завжди печаль…

А кожен ранок знову справи,
Вдягнути радість і красу,
Важливо гордість не забути,
І каблуки – на висоту!

І усміхутись так фатально,
І оком підмигнути їм,
Щоб знали всі, я не печалюсь,
Немає місця самоті!

Зібрати пошепки обійми,
Почути знову комплімент,
Тебе, можливо десь зустріти,
Не привітатись (мабуть лінь) !

Десь під обід піти гуляти,
А як нема з ким, то одна,
Собі про щастя наспівати,
Забути всі твої слова…

А потім вечір, все як зранку,
Я усміхаюсь і живу.
Курю, мабуть, і п’ю ту каву,
Що я з дитинства не люблю.

І все ж життя – не тільки грози,
Є ще не менш страшний туман,
І по ночам бувають сльози,
Й нестерпний кожен твій «онлайн»…

Як вже йдеш, то іди. Не стій на порозі
Не потрібно прощальних промов і манірних вистав
Не чіпай мою душу байдужим морозом
Не торкай поцілунком фальшивим уста
Як ідеш, то іди. Не затягуй з прощанням
Одягни своє чорне пальто й теплий шарф
Не потрібно мені твоє щире зізнання
Що мене ти ніколи і не кохав
Ти купи тишком нишком квиток в перший потяг
Просто встань і піди. Без спектаклів і драм
Двері тільки закрий, бо і так в серці протяг
Сотні шрамів, сміття й купа битого скла.

Обійди хоч півсвіту
і ти всеодно не знайдеш кращої,
ніж я.
Таку любов важко вмістити в одному реченні.
Немає настільки приречених літер,
які б змогли дати мені
Ім’я.
Я, мов рана, повинна тобі боліти.
Я на дотик, мов аркуш паперу, який ти
у відчаї зім’яв.

Від найвищих вершин Мармаросів
і до самого океанського дна,
ти не знайдеш солодших вуст,
ніжнішої шкіри й волосся,
я ж у тебе така одна.

Шукай хоч під землею,
моє наївне хлоп’я.
І ти не знайдеш такої, яку б з ідеальних
шматочків Господь склеїв, яку б ти, мов кімнату,
від бруду прибрав.
Яка б, зрештою, не писала так одержимо вірші.
Обійди хоч півсвіту…
І, вірю, ти знайдеш гіршу, ніж Я.
Та, що назавжди застрягла в горлі уламком твого ребра.

тут би здалось зібрати її усю:
зі складним характером,
неслухняним волоссям,
з усім її ниттям, як колить у боці
і віддає по лівому ребру.
зібрати б всю її по хребцю,
по ниточці на одязі,
по волоску…

зібрати і не віддати навіть тому,
хто запропонує найбільшу ціну.
вона повинна належати тільки йому.

вона говорить:
- не йди.
я шукала тебе довго,
майже вічно.
ти подивись, скільки на мені тріщин,
і після кожного із них,
як із війни.
хтось вкладає у ліжко на ніч,
а хтось на роки.

лежати і плакати,
дивитись на стелю,
білу й холодну, як на пустелю,
боятись порухати хоча б одним м'язом.
мені страшно було,
мені здавалось, що ще я не вмерла,
але вже не живу.
аж тут ти прийшов і я у раю.

забирай мене всю,
з усіма бонусами і призами,
з усіма рубцями і жахливими словами,
я й справді хотіла світлою залишитись,
але в мене летіло каміння і я опустилась.

а ти не бідкайся зі мною, не повчай,
я полежу в тебе на плечі,
поп'ємо разом чай.
не зализуй мої рани - я сама.
дай мені трохи часу,
і я стану кращою, ніж була.

і він бере її, обіймає, тримає за руки,
вона горнеться до нього,
неначе шукає спокій,
вечоріє.
у чашках стигне чай з бергамотом.
вона любить його,
а все решта було уроком.

ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба

блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
на що сподівається кожен?

а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те, що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє

ми сидимо з нею в улюбленому кафе,
п'ємо один чай на двох,
вона говорить мені:
- а знаєш,
мені важко зрозуміти, що задумав Бог.

років через десять я ходитиму в білому манто,
хоча ненавиджу білий колір,
і у мене будуть якісь хвороби,
і чим гірше, тим відчайдушніше
я не приходитиму додому.

і у мене буде донька і двоє колишніх,
а згодом я закохаюсь в тишу
і житиму з нею,
аж поки мене не покладуть в деревяну оселю.

мені буде всього лиш тридцять три.

а ти?
ти нарешті заспокоїшся,
вийдеш заміж, у вас діти народяться.
ти складатимеш колискові
і писатимеш порно-історії.
вони розходитимуться як гарячі пиріжки,
допоки достойні книжки
тлітимуть в твоєму столі.

тобі буде тридцять три.

задумайся, наскільки рідні долі,
хоча й п'ємо однаковий чай.