Холодний чай, по ночам сльози,
Й нестерпний кожен твій «онлайн».
І в дощ, і в сніг, в любу погоду,
В навушниках завжди печаль…

А кожен ранок знову справи,
Вдягнути радість і красу,
Важливо гордість не забути,
І каблуки – на висоту!

І усміхутись так фатально,
І оком підмигнути їм,
Щоб знали всі, я не печалюсь,
Немає місця самоті!

Зібрати пошепки обійми,
Почути знову комплімент,
Тебе, можливо десь зустріти,
Не привітатись (мабуть лінь) !

Десь під обід піти гуляти,
А як нема з ким, то одна,
Собі про щастя наспівати,
Забути всі твої слова…

А потім вечір, все як зранку,
Я усміхаюсь і живу.
Курю, мабуть, і п’ю ту каву,
Що я з дитинства не люблю.

І все ж життя – не тільки грози,
Є ще не менш страшний туман,
І по ночам бувають сльози,
Й нестерпний кожен твій «онлайн»…