Это просто Вьюи блог

Хочеться попросити пробачення у всіх людей, яким завдав болю, адже ти існуєш і робиш боляче: словом, жестом, поглядом, вчинком.

Я дуже дякую Богу та батькам за те, що вони надали мені можливість жити, а не існувати. Забезпечили всім: турботою, любов’ю, матеріально і духовним розвитком.

Окрема, величезна подяка сестричці, мої найкращій, дякую Тобі, адже ти зробила чималий внесок у моє формування, погляди, смаки.

Людям, які були.Вони навчили бути сильною, коханою, щирою.

І людям, які є, ви приносите радощі в життя.

Друзям. .дякую вам всім, всім, всім.

Завдяки всьому, що трапилось я стала сильнішою.Хоча вже не така, як колись. Не так сприймається реальність, не така довіра до всіх, але щаслива, що все саме так. Є все, про що можна тільки мріяти.

Дякую людям, які навчили мене любити, без будь-яких зобов’язань, щиро. без вагань, думок насолоджуватись.. .

Д я к у ю. . .

Відчуття насолоди, приємні моменти, присмак літа.

Але водночас відчуття неповноцінності, якогось просто існування-не більше.

Сприймання навколишнього середовища, і не достача чогось.

Якась невпевненість і не довіряння в повній мірі.

Не зрозумілість «чому?»

Дивний стан.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.

Чому сумуєш за минулим?

Чому така невичерпна ностальгія?

Важко, боляче.

Набридло вже думати, а водночас так солодко.

Одна радість, що хоч у снах все добре.добре з тією людиною.яку ти ще досі нестерпно обожнюєш.хочеш бути з нею, але знаєш, що не будеш.

Не через гордість, стереотипи.

А через те, що пройшло вже чимало часу.

Ти змінився та обожнювана тобою людина теж змінилась.

Але ж як солодко згадувати, але ця ностальгія переплітається з гіркотою.

Тісно взаємопов’язане, як давно ти хотів забути.просинаючись після чергового сну в якому у Вас все добре.розумієш що ніяк не забудеш.що ти хочеш бути поряд.хочеш насолоджуватись дотиком людини.

Ти одинокий, але не сам.

Абсолютна апатія до оточення.

Чому такий стан?.

Тебе абсолютно не цікавлять люди, які раніше були невід’ємною частиною твого існування.а зараз тебе від них нудить. Хочеться блювати коли тобі розповідають «як вони», «що в них нового», «як проходить їхнє життя».

Ти начебто і потребуєш цього, але водночас тобі все одно.

Ти не хочеш нічого більше чути.вислуховувати. проблеми інших-тобі не цікаво.

Стаєш егоїстом.але допомагаєш іншим, бо принципи тобі не довзоляють.ти не можеш забити на те, що роками виховував у собі.

Хочеться просто поїхати кудись. в інше місто і жити там.

Починає дратувати те що все взаємопов’язано.

Всі всіх знають.

Всі всіх люблять.

Всі один одому подобаються.

Всі всіх обожнюють.

А за спиною обливають тебе брудом.

Людська натура-що зробиш.

Дратує ця надмірна самозакоханість людей, які абсолютно не враховують твоєї думки, не вислуховують тебе, не допомагають, а просто говорять «як мені це знайомо» або ж « і в мене буває».

Замкнуте коло, куди не подивись всі люблять всіх.

Ну як так. як можна так лицемірно відноситись, як можна так себе любити.

Зрозуміло, що купа егоїстів.

Але ж про інших теж треба думати, іншим теж треба допомога. та ні, нащо. головне “собі”, “я”.

Остаточний крах.

Спогади.

Спогади, які Тебе руйнують із середини.

Начебто вже забуто, але все одно в середині щось картає.

Не зрозуміле відчуття.здається стає начхати, а в один момент жахлива ностальгія.

відчуття, яке не можливо передати словами.

Не зрозуміло чому хочеться повернути все.але ти знаєш, що не витримаєш.

Тому абсолютно не зважаєш на свій стан.відволікаєшся.а потім знову згадуєш, знову страждаєш.знову відчуваєш те, нестерпне відчуття.

Приємні спогади, які переплітаються з тими болючими моментами.

Ті спогади від яких хочеться жити і водночас хочеться перегорнути давно завершену сторінку свого життя.

Продовжуєш існувати.життя.спілкування.друзі і т.п.

Але в середині ще досі таїться та залежність, яка ніяк не зникне.

Ти ніяк не відвикнеш від цього, якби не намагався.

Ніяк не забудеш, якби не хотів.

Але ти за все вдячний.ти нікого ні в чому не звинувачуєш.

ти радий що в тебе є ці спогади.якими б вони не були.

Втрачаючи рідну, дорогу людину, начебто відірвали шматок від тебе.

Не те, що цієї людини не стало, вона просто поїхала, і поїхала назавжди.

З цією людиною ти бачився щодня.обожнюював її з ніг до голови, бо вона рідна. Твоя людина.

Перші хвилини.чи правильніше кажучи, години без неї, вже не так. Внутрішня порожнеча. Недосяжність чогось.

Людина, якій ти завжди міг довірятись.яка дасть пораду, яка зробила чималий внесок у твоє формування. Формування світогляду.

Яка любить тебе. Любить не через матеріальне, не через вигоду. А просто любить, бо ти дорогий їй.

Як я їй вдячна за все.

Шкода, що вже не так.так ніколи не буде.

Я буду обожнювати її завжди. завжди…

Сенс буття.

Хмм. не раз задумувалась над цим.

Нащо?. чому?.

Чому саме мені Бог подарував життя?, а не тій людині, яка прагне жити.

Тебе дратують відносини батьків. вони один на одного «гонять», страждаєш ти. але завдяки їм ти живеш. ти існуєш.

Сенс жити. адже ти ростеш, батьки піклуються. потім тобі набридає це надмірне піклування.

Ти сваришся. не цінуєш нічого.

Виростаєш. отримуєш вищу освіту. вже завдяки їм.

Працюєш. заводиш сім’ю, діти. тупа буденність.

Сварки.

Життя покидають Твоє батьки, і тільки тепер Ти починаєш їх цінувати.

В Тебе свої діти. і все по колу.

Знову і знову.

Сенс розчаровуватись в людях, біль, страх. Ти відчуваєш потрясіння, закохуєшся, тебе кидають. Тобі боляче. Депресія. Проходить. Повертаєшся до існування. Буденність. Буденність. Сім’я, робота, буденність.

І так проходить життя.

Навіщо його давати.

Тупі думки, адже з іншого боку. Ти отримуєш насолоду, життєвий досвід. Друзів, кохану людину. Довіру, казку, почуття.

Але в одну мить, крах. В тебе внутрішня нерівновага.

Ти не можеш розібратись з собою.

Тебе дратують оточуючі. Ти не можеш існувати. Але цей стан проходить, і ти знову повертаєшся до існування.

Треба вміти жити, вміти цінувати, існувати.

Просто кажучи ЖИТИ..

верне від простого погляду на людину.

тебе вивертає зсередини коли ти просто бачиш чийсь погляд.

ці всі нездари, нікчеми, які вчать тебе як жити, хоча самі нічого не знають.

саме ті нікчеми, які посміхаються а за спиною наговорюють, змішують тебе з лайном.

одне лицимірство.одна ненависть з боку інших.

тебе вивертає коли ти йдеш вулицею слухаєш монотонну музику у плеєрі, тобі набридло все абсолютно.

і люди яких ти вважав друзями просто ображаються на дрібниці, не помічаючи за собою тих самий речей, через які вони перестають спілкуватись і зникають з твого життя.

тобі вже набридає всім пробачати бути простим псом, який виконує всі доручення інших, не отримуючи нічого в замін.

тебе вивертає від спогадів про, які ти так солодко згадуєш, бо тебе починає дратувати незмога забути.

тебе дратує не саме місто, в якому ти народився та провів свій зовсім мізерний проміжок часу.

а дратує та тупа сіра маса, якій абсолютно немає до тебе діла.

хоч ти і намагаєшся якось висловитись, знайти спільну мову чи що.

тебе вивертає від тих людей, які раніше входили в коло бажаних людей, від яких ти хотів бачити, слухав.прислухався.

залишаються тільки одиниці яким варто довіряти.які ще не втратили твою довіру.