Это просто Вьюи блог

невыносимо видеть, как ты её целуешь

и ищешь поводы меня быстрей забыть.

ты вместе с ней в каком-то кабаке танцуешь

и думаешь "быстрей её бы завалить".

а ты снимаешь каких-то шлюх,

всё чаще куришь и кутишь с друзьями.

а твоя новая ведь пустит слух,

мол обещал любить её годами.

ты ищешь девушек, похожих на меня.

но всё равно ты не найдешь такую.

и мне уже пора прийти в себя.

да только очень часто я тоскую.

а помнишь, ты когда-то говорил:

немного подождать - и время всё залечит.

и сколько сигарет-то ты скурил,

пока ты убедился, что не лечит?

Опять не спится,

Мешает боль,

А на ресницах

Застыла соль.

Уходят люди,

Оставив след.

И как-то будет,

А как-то нет.

И почему-то

Судьба к судьбе,

Везет кому-то,

Но не тебе.

Неяркой вспышкой

На облаках:

Ты лишний… лишний -

Стучит в висках.

Не стоит помнить,

Нельзя забыть;

Ломать – не строить,

Любить – не жить.

Дрожит картинка,

Что в этот раз?

Опять соринка

Попала в глаз?

Уходят люди,

Оставив след.

Что дальше будет?

Ответа нет.

Журилось сонце - жовтощокий сонях
у павутинні, сплетенім із хмар.
Я так хотіла у твоїх долонях
журбу сховати, але ти - мовчав.

Зірки з"являлись - немовлята ночі,
від доторку її чарівних крил.
Я почуття, мов зорі, непорочні
просила вберегти, а ти - губив.

Ковтала сльози - для душі пігулки,
невольним птахом бився в грудях пульс.
В твоїх руках шукала я притулку,
просила врятувати, - відвернувсь.

А доля пригощала самотою,
наповнюючи келих до країв.
Я ладна була дихати тобою,
я так хотіла, ти ж-бо - не хотів.

Але віршами душу воскресила
моя, найблагородніша із Муз.
Я відреклась від тебе, розлюбила…
І - дивно, ти до мене повернувсь.

Не жаль, що не гортатиму ніколи
твоїх зізнань - пожовклих сторінок,
а жаль, що від квітучої любові
до нищівної ненависті - крок…

С высоты орлиного полета,
Мышиный писк внизу не разобрать.
Пусть говорят за вами где-то, что-то,
Внимания не стоит обращать!
Не стоит до мышей вам опускаться,
Интриги, сплетни — это пустота.
Подумайте — ведь, если разобраться,
Их просто бесит ваша высота!

Кімната пахне сигаретним димом,
Дощ пробивається в зачинене вікно.
Маленька шафа, телевізор, дві людини,
І на підлозі кимось вилите вино.

-Давай ще ніч, я дуже цього хочу.
-Ні, мушу йти, бо зараз задихнусь.
-Дозволь я щось тобі на вухо прошепочу.
І не надійся! Я не повернусь.

Чашечка кави на підлозі стигне,
Дощ вже закінчився і хмар нема.
Багато планували, та не встигли,
І знов буде холодною зима.

-Алло, привіт. Давай но поговорим.
-Ні, відчепись, бо ти мене болиш.
-Але ж ми двоє цим коханням хворі.
-Так, хворі. Ну і що? Просто облиш.

Кульочок з ліками, щоб легше було спати,
І знову дощ та сигаретний дим.
Завтра когось положать у палату,
А післязавтра хтось залишиться один…

А я приду, когда другие отвернутся,
Когда совсем останешься один.
И мне так обреченно улыбнутся
Десятки неживых твоих морщин.

Ты тихо засмеёшься – не от счастья –
От боли и безвыходной тоски.
И сердце разорвёшь моё на части,
Коснувшись мне нечаянно руки.

Ничто не исчезает – ты и раньше
Глаза опустошённые терзал!
И голос твой, надломленный от фальши,
В душе моей бессмысленно звучал.

Но ты мне постарайся улыбнуться –
Я верю, мы вернём былой уют!
…
Ведь я приду, когда другие отвернутся.
Приду, когда другие не придут.

І коли душею ти живеш один на двох
В самоті самотність відчуваєш
Кохання серцем жадно поглинаєш
Немов герой старих людських епох
То кожен день неначе епілог
Ти сам не свій, і своїм вже не будеш
Її нажаль ніколи не забудеш
І далі що, не скаже навіть бог
Моє життя не розповідь з казок
Вона це ребус створений для мене
Якщо ж вже так, налий іще бармене
Бо ця загадка скована з зірок

Graf Fantom

Я вчера в углу стояла…
Я наказана была…
А за что мне вдруг попало?
Так понять и не смогла…
Я на папиной «Тойоте»,
У стекла, ближе к рулю,
нацарапала отверткой:
«Папа!!! Я тебя люблю!!!»…
Нацарапала красиво,
фразу из красивых слов!
Разве это справедливо…
ставить в угол за ЛЮБОВЬ?

Щось було в нас: тендітно-крихке, незбагненне.
Обірвалось і більш не зрослось.
А тепер - як у вимірах різних живемо
І щасливими робим когось.

Ми не можемо навіть собі пояснити,
Як так сталось… Навіщо? Чому?
І лише коли ніч налягає на місто,
Завмирає весь світ від жалю.

Ми заплющуєм очі…Чи в тому ми винні,
Що не можем забути ту мить?
І плете ще на серці своє павутиння
Та любов, що ніяк не згорить?

Та вона вже приречена, навіть пропаща,
Як одна із упавших зірок…
Не дає тим, хто поруч приносити щастя
І стискає нам серце в клубок.

Та згорить, затріскоче, як листя осіннє,
Чи засохне, як жита стебло…
Але житиме в пам"яті - вічній країні,
Бо забути її - не дано.

Якщо ти сьогодні не прИйдеш,
Я все розповім не тобі…
Бо ти все одно не повіриш.
Для тебе що радість, що біль.

Якщо ти сьогодні не станеш
Реальним початком весни —
Зв`язок замурую між нами
І більше мені не дзвони.

Якщо ти ховатимеш крила
Від заздрісних, хтивих очей,
То янголи в небі зомліють
І зірвуть дарунок з плечей.

Якщо ти відкинеш цю казку,
Відкажеш: "Таки маячня." —
Промовчу. Збагну — тобі тяжко
Почати казкове життя.

Якщо ти сьогодні смієшся —
Це значить: нікого не ждеш.
Давно розмагнічене серце
І вже не вітає консьєрж.

Якщо повернутись не встигну,
Зазначиш — змінив собі ціль.
Бо вся ця любовна інтрига
Для тебе що радість, що біль.

Я сотні раз буваю неправа,
І, може, виправляюсь не завжди,
Та я якраз настільки молода,
Щоб добиватись, вірити й рости.

У моїх венах кров уже кипить,
А тіло хоче ритму від життя,
Моя свідомість, бачите, не спить,
Не притупляє мозок мережа.

І хай говорять - буде важко там,
Та моє серце так жадає змін.
Я вперто не здаватимусь вітрам,
Я вкотре підійматимусь з колін.

Я буду віру в серці берегти,
І досягати бажаних висот,
Бо той, хто хоче - той знайде шляхи,
А хто не хоче - безліч перешкод.

Допоки я жива, я буду йти,
І буду намагатись в кожну мить
Залишити у вічності сліди,
А ви, тепличні люди, й далі спіть.

Часом буває так, що в магазинi, ти хочеш крикнути: "Ну в чому я винна!?"