Щось було в нас: тендітно-крихке, незбагненне.
Обірвалось і більш не зрослось.
А тепер - як у вимірах різних живемо
І щасливими робим когось.

Ми не можемо навіть собі пояснити,
Як так сталось… Навіщо? Чому?
І лише коли ніч налягає на місто,
Завмирає весь світ від жалю.

Ми заплющуєм очі…Чи в тому ми винні,
Що не можем забути ту мить?
І плете ще на серці своє павутиння
Та любов, що ніяк не згорить?

Та вона вже приречена, навіть пропаща,
Як одна із упавших зірок…
Не дає тим, хто поруч приносити щастя
І стискає нам серце в клубок.

Та згорить, затріскоче, як листя осіннє,
Чи засохне, як жита стебло…
Але житиме в пам"яті - вічній країні,
Бо забути її - не дано.