Думки вголос

Найти бы место,
куда не будут входить
без стука люди,
где спокойно и тихо,
там никто не судит,
его хочеться найти
и там остаться,
подумать и решить,
в себе немного разобраться!
Найти бы место,
где можно настоящим быть,
искренним и честным,
не получая боли,
за то, что не играешь роли
всё как есть,
и ты доволен!
Найти бы место,
где можно скрыться,
зашить там раны
и девушку, в которую влюблён,
но вместе с ней не быть,
скорей забыть!
Найти бы место,
которого на карте нет,
и там оставить след,
навеки излечиться,
но жаль,
его на самом деле нет,
но я всё время думаю о нём,
мне это место часто снится!

И каждый день все как вчера,
Я снова здесь, я снова у стола,
Сижу, пью чай, читаю в пустоту,
И снова понимаю, что не сплю,
Что я живу, и больно мне взаправду,
Нести свой крест сквозь пустоту
и мрак забвений и страданий…

Я потихоньку угасаю…
И я все четче понимаю,
что так нельзя, что надо быть другим,
но как-то нехотя все, не любим
мне этот свет и все его капризы,
и так уж много я познал,
но я не знал…
страданий таких ярых
как душ терзания и страх,
что спепеляют ум мой в прах
и убивают чувства напрочь…
где помощь?
нет ее, живи и радуйся, мой друг,
ты раб своих желаний и подруг,
и даже если ты однажды
откроешь двери чувства навстежь
как повезет…
везунчик или труп.

Давно тут не був, а тут нагрянуло, накотилось, підійшло… важко стало, і захотілось поговорити. Виговоритись, важкість скинути. Насправді це складно. Маю прекрасного друга, можу йому все розказати, все обговорюємо, стає легше… а потім розумієш, що в людини свої проблеми, свої почуття, інші реалії, і як би він тебе не розумів, але він має своє життя і свої неприємності. І знов вертається почуття безвиходності, напруження. Маю проблеми з дівчиною. І що саме головне, вже далеко не рядові проблеми, з якими можна просто попрощатись і забути… Це щось особливе… Це тримає в напрузі, вичавлює душу і серце, примушує самознищувати себе. Перша людина, в яку я правда закохався. Не просто потяг, не просто сліпа любов… Кохання, чуваки, кохання і відповідальність. Бажання ставати кращим, сильнішим, змінюватись, відчувати її бажання, робити її щасливою, ось що головне… А вона розуміє, але… Прекрасна людина, друзі, неповторна. Але теж має свої проблеми, потреби і заморочки і я не дуже в тему, з своєю філософією, асоціальністю і… та багато чого такого, чого я соромлюсь, але на чому виріс і став людиною. А люблю… Через неї стараюсь стати кращим, добитись її почуттів… Довго і важко, але бачу ціль тому й жертвую душею і силами. Крапок багато, змахує на соплі, браття. Але здохну радше, ніж признаю поразку по власній вині.

И слова застряли в глотке,
И вдохнуть тяжело на всю грудь,
Хоть и выпить не смог бы я водки,
Но утопить бы где-то эту грусть…

Пейзаж в окне не радует соблазном,
И звезды стали будто бы добрей,
Но мне не надо жалости однообразной,
Я сам хотел бы стать хоть чуточку сильней.

Старался сделать этот мир получше,
Судьбу свою утратил, ну и пусть…
Я опустился вниз еще на метр глубже,
Домой я больше не вернусь.

Мне так плохо и так одиноко
В каждодневной пустой суете,
В бесполезности каждого вздоха,
В бесконечной, беззвучной мольбе,
В ожиданьи звонка или чуда,
Стука в дверь или просто письма
Я иду по судьбе ниоткуда,
Ухожу по судьбе в никуда.

Oliver Shanti - Sacral Nirvana (1996 Looking for the East)

Якось я сидів у хмарах, і читав книгу про життя. Я дивився на чудові перини, і з г а д у в а в с в о є ж и т т я… Я бачив знайомі обличчя, всередині мене щось ворушилось і намагалось вирватись назовні. Я бачив знайомі обличчя, і відчував, що не хочу більше так жити. Жити так, як комусь здавалось за потрібне. Жити в красивій різьбленній рамці, покритій смердючим лаком. Я читав книгу, згадував обличчя і писав вірші. Вірші про кольорові сни, яким вдавалось пробратись повз інформаційну облогу і принести щось нове… таке свіже і навіть радісне. Я їв усе, чим мене годувало життя, я занурювався в його теплі хвилі і дивився на призахідне сонце, що намагалось мені щось сказати… Я ловив його проміння, міцно пригортав до свого серця, і складав молитви, які присвячував своїй душі. Я заглядав в очі вітрові, і просив його подарувати мені поцілунок. Я тримав за руку дерево, і відчував свободу… Я занюрював обличчя в теплі хвилі, і благав про спокій. Я дивився згори на засніжені, зелено-білі, околиці і просив себе відпустити… відпустити душу під небо, до Сонця, до Великої любові, до спокою, до насолоди… Я сидів під пристальними поглядами наглядачів, і подумки просив у них води. Взамін отримував ласкаві слова. Немає ніяких обмежень, є лише правильне відчуття світу. Із закритими очима, із широко розкинутими руками, на спині… у хмарах, у вітрі, в собі… Все плинне, нічого вічного, є лише ТИ і Я: ми - одне ціле… ми - гармонія…

Не так суттєво, що написано, важливіше чи від душі це все, чи несуть слова якийсь певний енергетичний зміст… рими не завжди сплітаються в гарні композиції, але часом саме такі хитросплетіння і заважають реальному сприйняттю самої суті, того, що йде від серця. також велику роль відіграє з яким настроє та інтонацією читати. лише автор може реально відтворити те, що він задумав. читайте з розумінням… такі мої почуття, такий мій світогляд. думайте головою…

Ти знаєш, друже, я не бачив берегів,
Я плив туди, куди показував мій компас,
Ти знаєш, друже, я загубився серед хвиль,
І втратив я надію у майбутнє.

Ти знаєш, друже, я заплутався в словах,
Я забував свої вірші і мову,
Ти знаєш, друже, я знаходився у снах,
Брудних і сірих, аж до болю.

Ти знаєш, друже, я тікав від почуттів,
Я не хотів любити і страждати,
Ти знаєш, друже, я сам би не зумів,
А ти поміг на ноги мені встати…

Ти знаєш, друже, я так багато бачив у житті,
Не раз свідомість я втрачав від болю,
Ти знаєш, друже, що завжди по зимі,
Ти йшов до мене знову й знову…

Я пішов у відчинені двері,
Спалив за собою мости,
Залишив по собі палаючі скелі,
Не кажучи більше "прости".

Я став ким є, лиш дякуючи Богу,
Бо ж намагався плисти не туди,
Куди усі мені показували дорогу…
А залишився я в пустелі без води.

Вітри несли всю мудрість світу,
Я жадібно ловив пісок надій,
І розчаровувався в цілях квітів (1),
Втрачав я сотнями своїх братів.

Палюче сонце не сказало й слова,
Я відчував чійсь погляд на спині,
Серед пустелі бачив винограду грона,
В долині Нілу - обличчя темні і чужі.

Колись відчиняться нові таємні двері,
І всі пізнають істину ясну:
Орфея спів, й кітари ніжні трелі,
Не переможуть у душі журбу.

Що ти бачив у цьому житті? Що ти відчував? Кого ти любив? За ким сумував? Кого ненавидів? І чи можеш ти стверджувати, що все є саме тим, яким воно тобі видається? Задаєшся цим питанням, і тягне на банальну філософію, яку розводять за дешевим портвейном чи сухим вином… Або часом біля вікна у дощ сидиш, і думаєш про свою унікальність. Я таке у фільмах бачив.
У певну кількість років починається новий етап переродження. Починаєш шукати у своєму характері якісь особливі нотки, з якими можна пов'язати своє життя. Виколупуєш із себе певні аналогії, порівняння з долями багатих та успішних, мрії… Сидиш і думаєш, що доля до тебе "просто піздєц как благосклонна!". Будуєш для себе фатум, гаряче сперечаєшся з друзями про те, що він існує, навантажуєш себе фаталізмом і в будь-яких речах бачиш натяк на себе. Заперечуєш, що не хочеш бути в центрі уваги, але обожествляєш себе, і всіх, до кого ти прихильний. Закохуєшся, і думаєш, що все - це назавжди. Проходиш психологічні тести, складені неврівноваженими псевдо спеціалістами, читаєш гороскоп на вчерашній день, і думаєш - "просто піздєц як всьо правдиво!". Дивишся сльозливі мелодрами, і радієш, коли в кінці всі, блять, накінець одружуються і ти йдеш спати. А розумні і наповнені змістом розмови здаються тобі пафосними і завищенними в плані… сам не знаєш в плані чого, але завищені. Постійно критикуєш, і мечешся в пошуках, чим би таким зайнятись, щоб усіх нахуй здивувати. А потім сідаєш на край ліжка, і навіть зізнаєшся собі в тому, що ти хочеш сам себе наїбати. Добре коли так…
Або мрієш розбагатіти. Всі пройшли через це. Хтось раніше, хтось пізніше. Так каже коротке соціологічне опитування. Але, звісно, не знаєш чим зайнятись, і просто концентруєш навколо себе всесвіт. Добре коли тихенько.
Така ця філософія… Багато в чому ти боїшся зізнатись сам собі. Юнацький максималізм уже ніби пройшов, але залишив по собі дурні звички і переконання типу: або життя мене змінить, я зараз саме такий як треба, або ідуть всі нахуй, я зараз саме такий як треба.
Забагато слів. Просто так треба. В чомусь він правий, що зробив нас такими, є що порівнювати, вчитись і вдосконалюватись. І розмовляючи тихим приємнив вечором з людиною, що щось в цьому шарить, ти сідаєш і пишеш ось таку банальну записку самомму собі. Банальну - бо її вже писали сотні до тебе, і сотні писатимуть після. Будуть сидіти в потязі, на балконі, після сварки з дівчиною (хлопцем), дивитимуться у вікно, і думати, що в них прокинувся талант "пісателя"… А він прокидається не так… як виявляється потім. Добре коли так.
І що ж ти бачив у цьому житті?..

Нічний Кам'янець… Романтичне і загадкове місце, де реальність межує з казкою, де буденне життя сповільнює свій хід, проблеми відходять на задній план, і ти просто насолоджуєшся тишею та відчуттям спокою і завершеності. Освітлені старовинні будинки, церкви, ратуші, замок… все це створює неймовірну, феєричну атмосферу. Хочеться залишитись тут навіки, хочеться розкрити всі таємниці, отримати всю мудрість цього місця. Думки, до цього сплутані в клубок, стають на свої місця. Таке відчуття, ніби ти просто загубився в часі та просторі… навіть думати не хочеться про повернення до відомого суєтливого світу реальності. Поряд з тобою люди, яких ти любиш та поважаєш - ось воно щастя! Ти мовчки бродиш тихими мощеними вулицями, і втягуєш в себе чисте старовинне повітря. Тихо кутаєшся в куртку, ніби боячись зруйнувати цю атмосферу, завмираєш на місці, і довго дивишся у вікно замку, в якому горить світло… Не потрібно слів, не потрібно захоплених вигуків, спалахів камер… нічого не потрібно - необхідно просто відчути це все всім своїм тілом та розумом, з тихим душевним трепетом зберегти це в собі до наступного приїзду… мовчки переживати це знову і знову.

Подумав про щось нове, і вирішив створити блог. Чи як там буде зменшено-пестливе - бложик?)) З часом приходить бажання висловлювати свої думки та погляди не тільки собі… Тоді і тягнешся до суспільства. Ну що ж, спробую бути ближче до народу)