Давно тут не був, а тут нагрянуло, накотилось, підійшло… важко стало, і захотілось поговорити. Виговоритись, важкість скинути. Насправді це складно. Маю прекрасного друга, можу йому все розказати, все обговорюємо, стає легше… а потім розумієш, що в людини свої проблеми, свої почуття, інші реалії, і як би він тебе не розумів, але він має своє життя і свої неприємності. І знов вертається почуття безвиходності, напруження. Маю проблеми з дівчиною. І що саме головне, вже далеко не рядові проблеми, з якими можна просто попрощатись і забути… Це щось особливе… Це тримає в напрузі, вичавлює душу і серце, примушує самознищувати себе. Перша людина, в яку я правда закохався. Не просто потяг, не просто сліпа любов… Кохання, чуваки, кохання і відповідальність. Бажання ставати кращим, сильнішим, змінюватись, відчувати її бажання, робити її щасливою, ось що головне… А вона розуміє, але… Прекрасна людина, друзі, неповторна. Але теж має свої проблеми, потреби і заморочки і я не дуже в тему, з своєю філософією, асоціальністю і… та багато чого такого, чого я соромлюсь, але на чому виріс і став людиною. А люблю… Через неї стараюсь стати кращим, добитись її почуттів… Довго і важко, але бачу ціль тому й жертвую душею і силами. Крапок багато, змахує на соплі, браття. Але здохну радше, ніж признаю поразку по власній вині.