Що ти бачив у цьому житті? Що ти відчував? Кого ти любив? За ким сумував? Кого ненавидів? І чи можеш ти стверджувати, що все є саме тим, яким воно тобі видається? Задаєшся цим питанням, і тягне на банальну філософію, яку розводять за дешевим портвейном чи сухим вином… Або часом біля вікна у дощ сидиш, і думаєш про свою унікальність. Я таке у фільмах бачив.
У певну кількість років починається новий етап переродження. Починаєш шукати у своєму характері якісь особливі нотки, з якими можна пов'язати своє життя. Виколупуєш із себе певні аналогії, порівняння з долями багатих та успішних, мрії… Сидиш і думаєш, що доля до тебе "просто піздєц как благосклонна!". Будуєш для себе фатум, гаряче сперечаєшся з друзями про те, що він існує, навантажуєш себе фаталізмом і в будь-яких речах бачиш натяк на себе. Заперечуєш, що не хочеш бути в центрі уваги, але обожествляєш себе, і всіх, до кого ти прихильний. Закохуєшся, і думаєш, що все - це назавжди. Проходиш психологічні тести, складені неврівноваженими псевдо спеціалістами, читаєш гороскоп на вчерашній день, і думаєш - "просто піздєц як всьо правдиво!". Дивишся сльозливі мелодрами, і радієш, коли в кінці всі, блять, накінець одружуються і ти йдеш спати. А розумні і наповнені змістом розмови здаються тобі пафосними і завищенними в плані… сам не знаєш в плані чого, але завищені. Постійно критикуєш, і мечешся в пошуках, чим би таким зайнятись, щоб усіх нахуй здивувати. А потім сідаєш на край ліжка, і навіть зізнаєшся собі в тому, що ти хочеш сам себе наїбати. Добре коли так…
Або мрієш розбагатіти. Всі пройшли через це. Хтось раніше, хтось пізніше. Так каже коротке соціологічне опитування. Але, звісно, не знаєш чим зайнятись, і просто концентруєш навколо себе всесвіт. Добре коли тихенько.
Така ця філософія… Багато в чому ти боїшся зізнатись сам собі. Юнацький максималізм уже ніби пройшов, але залишив по собі дурні звички і переконання типу: або життя мене змінить, я зараз саме такий як треба, або ідуть всі нахуй, я зараз саме такий як треба.
Забагато слів. Просто так треба. В чомусь він правий, що зробив нас такими, є що порівнювати, вчитись і вдосконалюватись. І розмовляючи тихим приємнив вечором з людиною, що щось в цьому шарить, ти сідаєш і пишеш ось таку банальну записку самомму собі. Банальну - бо її вже писали сотні до тебе, і сотні писатимуть після. Будуть сидіти в потязі, на балконі, після сварки з дівчиною (хлопцем), дивитимуться у вікно, і думати, що в них прокинувся талант "пісателя"… А він прокидається не так… як виявляється потім. Добре коли так.
І що ж ти бачив у цьому житті?..