Sergey June

Нас когда-нибудь будет трое.

Чому люди подумки повертаються у своє минуле, згадуюи неприємні моменти свого життя? Вони ж знають, що ці спогади на мить стиснуть їх серце і вони знов відчують той біль, що відчували тоді. Це буде лише на секунду, але цього буде достатньо, щоб порушити загрубілі шрами. Навіщо поринати думками у те, що вже не змінити, що вже пройшло, зникло у небутті часу. Чому люди настільки прив'язані до того, що спричиняє страждання?

Ми, підлітки, ніколи не задумуємось з приводу нашого існування, а якщо і починаємо думати, приходимо лише до хибних висновків.

Я от інколи задумуюсь - заради чого живуть дорослі, що нас оточують, до якой цілі вони йдуть і чи є, взагалі, ця ціль. І мені завжди здається, що цієї цілі нема. І від цього стає дуже лячно. Невже, коли ми станемо дорослими, ми втратимо смак життя? Я не хочу жити лише заради підвищення достатку і миттєвих приємностей.

Я хочу сміятися, кохати, літати, та взагалі, просто відчувати життя як зараз. І я дуже боюсь втратити цю можливість назавжди. Це, напевно, один з найбільших мойх страхів.

Знаєте, інколи буває таке відчуття, що весь світ повернувся до тебе сракою. Все валиться з рук, нічого не виходить, тебе не розуміють і ненавидять. Багатотонний груз притискає тебе до землі і ось він вже розчавлює твій мозок.

В такому випадку може врятувати лише одне - близька, найдорожча людина, що дістане тебе з діри розпачу, поставить на ноги, обійме і нагадає тобі, що здаватися ніколи не можна.

І ти підіймешся, твой м'язи наповняться силою, а мозок очиститься від зайвих і неважливих речей. Ти зможеш все, якщо в тебе буде підтримка, а коли ти один - ти потонеш у всесвітньому багні.

14.02.2012 День Святого Валентина.

Цей день був просто надзвичайним. Я повернувся додому, але з мого обличчя не знакала посмішка. Я дійсно щасливий. Це був день зустрічі, приємних сюрпризів, посмішок, обнімання, цілування, пойдання чіпсів. Це день розмов, думок, няшності і валяння у снігу. Я закоханий в твої очі ще самого з першого погляду і не забуду їх ніколи.

Ми ненормальні і неадекватні і це просто пречудово. Я дякую тобі, моя мила Тігро, моя I.S. Кохаю тебе усім серцем!

P.S. У мене тепер є йойо))

Коли ти ввечорі йдеш по вулиці після снігопаду і дивишся собі під ноги, то сніжинки мерехтят, блимають і переливаються, наче маленькі зірочки. І якщо довго так дивитися, то може здатися, ніби ти ступаєш ногами по зоряному небу. Надзвичайне миттєве відчутя польоту і свободи.

Эс Джей, ты наглий мерзкий сволочь с добрым сердцем. И, как ни странно, тебя за это любят.

Что бы ты не делал, делай так, чтоб тараканы в твоей голове аплодировали стоя, свистя и скандируя твое имя.

Заглянул сегодня в свою старую школу. И в голову приходит только один вопрос: "Какого черта происходит с людьми?!" Когда-то мальчишка-третьекласник, с которым лет 7 назад отдыхал в лагере, еще будучи учеником, теперь выглядит как юный недохипстер, таскающий с собой зеркалку и вечно клацающий на своем айпаде, в очках без диоптрий. Почему так?

Обидно, что рок-культура и ее атрибутика опопсевают. До боли неприятно, когда идешь по улице, в ушах играют старые добрые Саббаты, а на встречу тебе "гламурная чика" в розовой косухе. Или в уггах с металлическими заклепками. Про байкерские перчатки, шмотки с черепами и т.д я вообще вспоминать не хочу, сейчас это есть почти у каждого модника. Почему всегда то, что отличает кого-то от других, становиться на конвеер и гламурнезируется?

Как давно мы стали теми, кем нас пугали родители в детстве?

Ужасно бесит, когда у тебя сел плеер. Оказываеться, что люди необычайно громко дышат во всех видах транспорта. А когда они начинают говорить, хочется выхватить свой любимый дробовик из сумки и перестрелять всех к чертям. Это не люди, а бессмысленно гудящие, отвратительные разрисованые трансформаторные будки, набитые отбросами современной жизни… Кхм, вобщем, не люблю я, когда у меня садиться плеер.

Прикидываться мертвым в наше время стало крайне популярно. Похуизм вошел в моду. Стал штамповаться, как на заводском конвеере. Куда не плюнь, одни похуисты, а точнее лишь жалкое ничтожное подобие, хлипкенькими ручками натягивающее на себя эту неподъемную дурнопахнущую маску, слепленую из цитаток и социопатических шуточек. Забавно и отвратительно одновременно. Стадо не понимает, что эта маска символизирует безразличие. Безразличие совершенно ко всему. Все стремяться, но никто этого не достигнет. Как сперматозоиды в контрацептиве. Они все с такой гордостью заявляют, что похуисты. Но на них, прошу прощения за тавтологию, всем похуй.

Хм, меня перестала бесить человеческая глупость… А не, показалось.

Главный и единственный вопрос, который интересует каждого человека, это: "Когда я отброшу коньки?" Все остальное - второстепенное. И не врите себе, что это не так.