Поза ліжком

Сьогодні мені захотілося поділитися своєю брєдовою прозою, блог. Ось вона.

Я лежав і дивився на свою рослину. Лежав і витріщався на простий зелений вазон. Я засинав. Багато думок було в голові, зокрема про смерть мого кота. Бідний Мурзік згорів на моєму плєді, коли той запалився від праски, що стояла неподалік. Бідний кіт відразу ж був з'їдений ротом полум'я.

Я лежав на своєму залізному ліжку на твердому матраці. Матрац коловся, без плєда - адже. Мій погляд був прикутий до вазону. Зелене листя стирчало по сторонах, деякі були повернені до мене ребром, і замість них я бачив тільки смужку, зелену і тонку.

Почитавши трохи псевдонаукового марення, яке я так любив, я незабаром повинен був би заснути. Я був схибленим на цьому. А раптом наш світ є всього лиш атомом в світі набагато більше нашого ? І атоми в нашому світі так само є цілими всесвітами? Я майже був впевнений в цьому.

Я продовжував дивитися на вазон, що стояв напроти мене, не припиняючи цього ні на хвилину. Я сам не знаю, навіщо мені це, я не вносив до цього якийсь сенс. Просто дивився. А раптом в моєму вазоні існує трильйони мікрогалактик, яких я не бачу?

Нескінченний Всесвіт. Якщо вірити теорії ймовірності, то при існуванні справді нескінченного простору, існує можливість того, що наша планета повториться в точності до найдрібніших деталей нескінченне(обов'язково) число разів десь в тій штуці, що ми звикли звати космосом. Все це через те, що розташування атомів в нескінченному світі в обов'язковому випадку повториться в цілковитій відповідності з нашою Землею. У Всесвіті має бути нескінченне число хлопців, які лежать на залізному ліжку і дивляться на вазон. У Всесвіті є нескінченне число мене.

Я встав з ліжка і підійшов до вазона. Продовжував дивитися на нього, не знаючи, власне, для чого. У моєму вазоні нескінченне число світів. І все це в моїй кімнаті. Все це я можу накрити однією рукою. Все це - це нескінченне число мене. Переді мною лежало безліч всесвітів в зовнішності невеликого вазона. Щось станеться.

У світі є нескінченна кількість планет, які з точністю повторюють нашу. А чому ми говоримо, що саме вони повторюють нашу планету? Чому ми не думаємо, що ми є копія, а вони - оригінал? Я впевнений, що навіть якщо б ми побачили планету біля нашої, і більше того - зображення з наших супутників говорили б, що там теж є вода і суша, представлена ​​в такій же формі, як наші континенти; то ми б назвали ту, нову планету, Землею-номер-два. Чому № 2? Тому що ми вважаємо себе точкою відліку.

Я вже стояв біля свого вазона. Простягнув руку і доторкнувся рукою до листка. Він трохи піддався вперед. Я рухав якимось світом, а він навіть не здогадувався про це.

Навіть я порахував нас точкою відліку, не згадавши детальніше про те, що ми теж є атомом у світі побільше. І не факт, що наш атом - це частина вазона. Іронічно було б сказати, що, найбільш вірогідно, ми атом в лайні якогось мамонта, але це не так вже смішно, як здається. Можливо, ми всього лиш частка величезного світу, наприклад, - нейтрон десь в якійсь невідомій шнягі в просторі, який, у свою чергу, теж є атомом у світі ще більше. І так далі. Матрьошки.

Моя рука була щільно притиснута до листка, зеленого і чистого. Чисто- зеленого. Раптом мій палець пройшов крізь листок. Я, в переляку, позадкував назад, залишивши дірку в листку порожньою. Але діра була і не дірою зовсім. Я не бачив крізь неї(як через вікно), не міг побачити, що по той бік листка. На місці діри було просто чорна пляма. Я тицьнув у неї тим же пальцем, і моя рука без проблем ввійшла крізь лист. Але(!) я не бачив своєї руки по той бік аркуша, вона пропала, закінчуючись у листка, чого я нечувано злякався, і звичайно ж, спробував витягнути її. Але, як вже можна було припустити, мені цього не вдалося. А руку все тягнуло і тягнуло в ту чорну пляму, в порожнечу. А чи було то порожнечею?

Крім того, що в безкінечнім Всесвіті є безліч світів, які в точності повторюють наш(а чи наш він?), ми маємо таке ж обов'язкове твердження, що є світи, які небагатьма частинами відрізняються, але в цілому схожі на наш.

Моя рука вже по плече була в листкі, і всі мої старання витягнути її виявилися марними. З часом мене затягнуло всього повністю.

Кінець.

Темно.

Тут же я опинився Десь.

Озирнувшись, я прийшов до висновку, що перебуваю в своїй кімнаті, стоячи на колінах перед вазоном, з якого вже почали спадати листя. Один за іншим листки падали на лінолєум. Хвилювання минуло, і всі ці речі з затягуванням в лист вазона в порожнечу я визнав сном. Я був задоволений, що можу вважати це маренням. "Треба поменше читати цієї фігні псевдонаукової, " - промайнуло в голові. Я приліг на своє ліжко, вкрився пледом і, засинаючи, почав чесати за вухом свого Мурзіка, який своїм муркотіння заспокоював мене. І матрац не коловся.

"Генерал! Вас нету, и речь моя
обращена, как обычно, ныне
в ту пустоту, чьи края -- края
некой обширной, глухой пустыни,
коей на картах, что вы и я
видеть могли, даже нет в помине."

Бродский. 1968

Добрий вечір, мої любі ніхто. Ні, я не хотів тебе образити, деперсоналізувавши твою особу, якщо ж ти сюди зайшов. Просто мені здається, що ніхто не читає ці буковки, розкидані рандомом/тобто моєю бездарною думкою/. Це схоже на розмову зі стіною, але мені подобається, чого я вчора не очікував.

Зараз я пишу на ходу, як і все сьогодні. На ходу. Думаю на ходу. Їм на ходу. Читаю, говорю, дивлюсь на ходу. І навіть ходжу на ходу в кінці-кінців(!) Тільки чому мені здається, що я стою на місці? Бо я не думаю, не їм, не говорю, не дивлюсь. І так, не ходжу. Бо я - lгор. Ні, я не скаржуся, мене все устраює.

Скоро я поїду зі свого міста. Навчання-хуявчання. Це мені також подобається. Ну, трохи сумуватиму за дечим. Принаймні, я так думаю.

Доброї ночі тобі, блог.

Сап усім.

По ряду причин я приєднуюся до вас. Можете вважати мене прихожаном вашого храму, що проповідує не якогось видуманого б-га, а важливість темряви, яка затуляє смутком світло. На щастя.

Я не знаю як часто я писатиму тут, але постараюся. Чесно, зараз у мені присутня декотра хвиля хвилювання. Чого? Можливо, через те, що будь-що, зроблене вперше, викликає деякий мандраж по тілу. Думаю, варто розповісти про свій день, як тут прийнятно, марно сподіваючись, що це хоч комусь цікаво. Мій день? Його не було. Я живу не в світі, де все робиться днем. У моєму світі просто нічого не робиться.

Такіє дєла.