me▼

надоели все своими "держись" и "терпи".
лучше бы заткнулись и обняли.
хотя бы раз.
искренне

возможно, это возраст такой, когда ничего не хочется,
когда по душе лишь дождь, сырость и темнота,
когда желаешь лишь только одного:
включить музыку в ушах погромче,
и молча переживать все в себе;

возможно, это возраст такой,
а возможно, это просто я.

живешь-живешь, потом раз и умер.
поскользнулся в ванной и ударился.
был и нету. осталась простынь,
на которой ты спал, волосы на одежде,
мелочь в кармане - пару часов назад ты еще держал ее в руке, а теперь лежишь и не дышишь. а компьютер еще включен.
и кто-то пишет тебе сообщения. а потом звонит. и кафель под тобой нагревается от твоего тела. а тело остывает.
и какой-то человек думает,
как он скажет тебе что-то важное.
а это уже неважно

правду говорят, что люди как сахар с чаем.
в друг друге не растворяются, если уже остыли.
я по тебе, до сих пор скучаю,
когда вспоминаю, как мы любили.

я тебя подожду до зимы.
до февральских густых морозов.
никому не скажу, что ты:
моя память.
мой мир.
мой голос.

ну что ты?
мне совсем не страшно,
находится в одиночестве
каждый день без сна.

а я уже привыкла,
садиться в автобусы
и глазами искать тебя.

ну что ты?
мне совсем не хочется,
твоего голоса и твоего тепла

просто сегодня,
я захотела к тебе придти,
но адреса
не нашла

много людей вокруг,
самолеты, поезда, вагоны.
и где то ты с ней на пироне,
она тебе нежно люблю,
и ты ей сладкое тоже,
о боже до дрожи..
а мы с тобой были так не похожи,
а когда росстались-как будто 9 круг ада.
спасибо большое жизнь, но больше не надо

Ніколи не опускай своїх рук,
навіть якщо вони тримають тонни болю.
Нехай думки свідомість порвуть
ти їх не тримай в собі, розповідай, оголюй.

Тоді хтось неодмінно ввімкне тебе пультом,
щоб дивитись в екран душі.
Ти одержимість мною зводиш майже до культу,
немов молитви, читаєш напам'ять мої вірші.

Я знаю, коли ти до пізна малюєш історії,
чому не снідаєш зранку і не прасуєш одяг…
Ти мене, мов ескіз, у власній уяві створював.
А тепер я втомилась. Годі…

Ці спроби як ембріони, ще зосім не схожі
на впевненість.
Сидять у твоїх кишенях, марнують час та гроші.
Такі як ти давно не в моді, що виправдовують
неадекватність генами.
Ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.

Списую простирадла алкоглем і тишею.
Знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити…
Бо в такій любові - ні, не треті, другі бувають зайвими.

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне…
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов…на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Зрозумій, ти надто мертва, щоб бути з ним, живим.

Ревнощі мої не від твоїх міцних, наче скелі, рук,
не від твоїх густих, як норвезький ліс, вій.
А від того, що я швидше віддамся землі, помру,
ніж дозволю хоча б торкнутись до тебе " їй ".
Сум мій не від твоїх глибоких, бездонних очей,
не від пухких, змащених медом вуст.
А від того, що я не витримаю цих німих,
холодних ночей, зірвусь.
Млосно мені не від твоїх м'яких, кашемірових слів,
не від сталевих, зціплених в гніві вилиць.
А від того, що в пам'яті ти мені вже відболів,
тільки серце тебе забути зовсім немає сили.
Відчай мій не від твоїх шкідливих звичок,
не від того, що в мене хвора, надто вразлива гордість,
не від того, що нею я сита
по самісіньке горло, аж важко зробити ковток.
А від того, що ще досі знаходжу твої запальнички
у кишенях свого старого, улюбленого пальто.
Страх мій не від того, що час дістає револьвер,
вправно наводить курок і я,
зціпенівши, дивлюсь йому прямісінько в дуло.
У кожного з нас, кажуть,
тут своє покликання, своя особлива місія,
тільки я про свою забула.
Біда моя не від твоїх обіймів та обіцянок,
які ти говориш так щиро, наче молючись.
Не від того, що, зрештою, таки дістанешся" їй ", як трофей.
А від тонни сліз та брехні,
від любові, якою сама собі так невимушено красиво роблю боляче.

спасибо тем.кому я доверяю как себе.
после разговора с которыми на душе так тепло.кто постоянно открывает мне новый мир, заставляет меня смеяться.
меня понимает.полностью отдаётся мне.кто любит меня такой,
какой я есть…
не смотря ни на что.

Монитор видел больше слез и улыбок, чем вокзал.

бывают люди, которых слишком много
уже на второй день, которых не хочется
видеть или слышать чаще, чем пару раз
в неделю, например.
а есть такие, каких всегда мало.
просто катастрофически мало, даже если вы проводите с ними всё ваше
время.

иногда смотришь на человека,
а он абсолютно ничем не примечателен.
но тебя к нему просто невыносимо тянет.
и ты, сам не зная от чего,
считаешь его самым, черт возьми,
самым в мире замечательным.