Ревнощі мої не від твоїх міцних, наче скелі, рук,
не від твоїх густих, як норвезький ліс, вій.
А від того, що я швидше віддамся землі, помру,
ніж дозволю хоча б торкнутись до тебе " їй ".
Сум мій не від твоїх глибоких, бездонних очей,
не від пухких, змащених медом вуст.
А від того, що я не витримаю цих німих,
холодних ночей, зірвусь.
Млосно мені не від твоїх м'яких, кашемірових слів,
не від сталевих, зціплених в гніві вилиць.
А від того, що в пам'яті ти мені вже відболів,
тільки серце тебе забути зовсім немає сили.
Відчай мій не від твоїх шкідливих звичок,
не від того, що в мене хвора, надто вразлива гордість,
не від того, що нею я сита
по самісіньке горло, аж важко зробити ковток.
А від того, що ще досі знаходжу твої запальнички
у кишенях свого старого, улюбленого пальто.
Страх мій не від того, що час дістає револьвер,
вправно наводить курок і я,
зціпенівши, дивлюсь йому прямісінько в дуло.
У кожного з нас, кажуть,
тут своє покликання, своя особлива місія,
тільки я про свою забула.
Біда моя не від твоїх обіймів та обіцянок,
які ти говориш так щиро, наче молючись.
Не від того, що, зрештою, таки дістанешся" їй ", як трофей.
А від тонни сліз та брехні,
від любові, якою сама собі так невимушено красиво роблю боляче.