Знаєте.. я обожнюю дітей. Таких крихітних, беззахисних, безтурботних, добрих та милих. Іноді здається, що вони, навіть будучи дуже маленькими, розуміють нас. Можливо навіть більше, ніж ми самі. Вони не думають про “сьогодні”, їх не хвилює, що буде взавтра, і вже точно, що вони не турбуються про минуле. Найважливішим для них є тільки їх особистий дитячий світ, загорнутий в обгортку під назвою “фантазія” та батьки, які, тримаючи за руку, проходять з ними чималу відстань по життєвій стежці. Всі ми, дорослі зараз, були колись маленькими. Мабуть, кожен погодиться – це найкращий відрізок життя. Всім нам колись давали пораду - цінувати дитинство, але, будучи в ньому, ми не до кінця розуміли важливість цих слів. Я намагаюсь цінувати кожну мить свого життя, але в час приходу цієї миті усвідомлюю, що навіть цінуючи її – вона не повернеться. У цьому проміжку час зупиняється, але лише на якусь мілісекунду, щоб після цього відійти в небуття, розчинитись в просторі. Цінувати потрібно для того, щоб відчути смак миті, вкритись її ароматом, закарбувавши в пам’яті, перед зникненням, її силует. Так, сумно пам’ятати, і знати, що це ніколи не повториться. Життя – не плеєр.. Не перемотаєш ні секунди назад. Але воно того варте, хоча б від одного усвідомлення наявності кожної миті.. того, що ти можеш сказати:”Це моє. Це було зі мною”.