Вони йшли назустріч один одному.
Вона побачила його ще здалеку. О, ця знайома хода. На щоках проступив ледь помітний рум'янець. Помах руки, щирий і невимушений. Вона поправила своє неслухняне русяве волосся.
Він теж помітив її. Завжди стриманий. Він відповів на помах руки. А в карих(улюблених) очах світилося стільки щастя, що не вистачило б слів його описати. "Яка ж ти гарна. Метелик, мій вредний метелик." Хода стала швидшою, постава впевненішою.
Вони наблизились одне до одного. Він обійняв її. Їх очі зустрілися: його ніжно-карі і її люблячо-сині. Слова були зайвими.
Сьогодні слова для нас були зайвими. Я дякую тобі. Дякую тобі, що змушуєш мене відчувати те, що я не відчувала так давно. Але серце, моє серце. Зжалься.