Тепер чомусь путанина. Все до болю банальне і лицемірне. В душі панує неспокій через надмірну вираженість цих, водночас, дивних і болючих подій. Складається враження, що ти потрапила в іншу галактику, де ти самісінька-сама. Дивно, але іноді саме цього так нестерпно хотілося, але аж раптом діставши це, я розумію, що шкодую про бажане. Відчуваю себе до нестями самотньою, байдужою. Все неначе навкруги біжить, обходить мене і не помічає. Всім начхати, що коється з твоїм внутрішнім світом, навіть якщо він руйнується до останніх уламків. Але ти повинна зібратися, тряпка! Адже хто, як не ти зумієш подолати все і всіх?! Начхати на тих, хто тебе не любить! Вони ж не винні, що тебе немає за що любити! Ти ж не любиш всіх, кого попало, тому і не вимагай цього від всіх і зразу. Кінець кінців навіщо любити чужих тобі людей, якщо є поруч рідні? Так все дивно і водночас, зрозуміло. Стільки думок, що від цього голова йде кругом і неспокій перетворюється в цілий вулкан жбурляючих нестримних думок. Як тільки навчитись їх ховати у "величезну таємну могилу"? Для цього потрібен час і терпіння, от і все.