Хочеться потрібну людину поруч. Дуже хочеться. Хочеться не сумніватися в ній. Не чекати підступу. Адже завжди, коли в тебе є найкращий друг, або подруга, ти завжди сумніваєшся в ньому. Шукаєш підступ. Деякі скажуть: «ні, ти що, я впевнений у своєму другові» Ніхто не може бути впевнений в комусь, на сто відсотків. У кожному разі, у кожної людини, є причина на те, що він робить. Він може бути спочатку хорошим, а не помітно від тебе, вже поганим. Серйозно. Скільки було у мене людей, які так просто, розмінювалися дружбою. Та сука, я не розумію, як так можна? Як блять можна спілкуватися з людиною, проводити з нею свій вільний час, ділитися всіма можливими і не можливими секретами, довіряти їй, вірити, а потім, раптом різко взяти, і зрадити. Безжально. Без жалю. Тваю мать, як можна бути таким? Жити з тим почуттям, що ти поранив чиюсь душу. Що ти, сука, залишив на комусь шрам. Шрам тебе самого. А на мені шрамів багато. Навіть занадто. Ніхто до сьогодні не боїться поранити мої почуття. Тільки чомусь завжди, боюся ранити я. Підбираю правильні слова, намагаюся підтримати, а що у відповідь? Нічого. Тільки крижана стіна, об яку довбу, довбу, і все безуспішно. Нестерпно боляче, дивитися на те, як саме ти, допомогла людині, а вона дякує абсолютно не тобі. Напевно, я нікому не побажаю такого почуття. Це так боляче і… боляче?!