ти ніколи не прочитаєш цього листа. Ніколи, чуєш? Тому, що зараз вже не так, як було раніше. І не буде вже ніколи.Впевнена. Ти не шкодуєш про те, що було раніше. Напевно. Хоча. Ні ні ні. Я ж знаю. Не знаю, а бачу. Кажеш нема часу. У всіх на все є час, справа у пріоритетах. А раніше був. Пам'ятаєш?! Як біг тоді. Та залишився і чекав. Щоб побачити. Почути. Послухати. А я весь час, щось казала, сміялась. А ти милувався. Казав, що я гарна, добра, чуйна, мила. Особливо коли посміхаюсь. І пізніше казав, та те уже не то.Що сталось тоді? Все просто. В одну мить увесь простір зменшився до розміру однієї людини. І це був ти.Тоді для тебе я була метеликом. що може в менти лічені улетіти. Або ж ти міг необережним рухом придушити мої філіграні крильця. А зараз що. Я зараз для тебе вже бур'ян, що міцно вчепився в душу і душить, набридаючи.А хотіла бути квіткою, що помирає від зайвої краплини води, або ж навпаки, від її недостатньої кількості. Але то вже в минулому. Для мене тебе вже нема. Ти спогад. Не більше. Спогад про мої сльози, твої отруйні бридкі слова, якими ти так щедро жбурляв мені не в очі, а в душу. Та зараз, я вже нічого не відчуваю. Одного разу я тебе пробачу і ти підеш з мого життя назавжди. Хоча, ти вже. Ти сам зачинив двері і жбурнув ключі у лаву. Ти особистість на пів ставки. І ти сам вже сказав хто я. Можливо, ти ще прийдеш до мене, та я тебе вже не впущу. Та знаєш, я тобі всерівно бажаю щастя, я ж людина. Навідмінну від…