Вперше від пари простих слів, зібраних у речення, в мене склалось враження, що мене вдарили. Різко й болюче, ніби якимсь сухим жаром пройшовши по тілу і діставшись до свідомості, яка не хотіла сприймати такої правди. А може, цього не хотіла моя душа. Співрозмовник пропонував розсміятись з цього безглуздя разом із ним - я й розсміялась. Хоч трішки й нервово та напружено, та це не має значення. Безглуздям я це не вважала. Яскрава картина, що постала в голові потроху почала губити свої чіткі контури, розмиваючись та гублячи контрастність. Прозорість думок вражала. Крізь них було видно навіть те, що лежало на самому дні. Розмова текла далі, не зупиняючись на таких дрібницях. Я так і не наважилась сказати, наскільки мене вразили ці слова. Слова про людину, яку я ніби-то знала.